— Минув ледве рік, але це тільки питання часу, коли він скоїть новий напад. Наразі йому зручно, що ти тут сидиш. Я ладен закластися, він теж подумав про те, щоб припинити це робити, але довго не витримає.
Коста підвів голову й став озиратися навкруги, немовби щось не давало йому спокою.
— Я не знаю, ані хто ти, священику, ані по що ти сьогодні сюди прийшов, але ніхто тобі не повірить.
— Зізнайся, що тобі бракує відваги стати справжнім чудовиськом. Ти використовуєш заслуги когось іншого.
Здавалося, що за мить Кості урветься терпець.
— Звідки ти знаєш? Чому я не можу бути хлопцем із цієї картинки?
Маркус сунув малюнок йому під ніс.
— Подивися на його посмішку, і ти зрозумієш.
Нікола Коста поглянув на малюнок і побачив, що на обличчі хлопця немає жодної вади.
— Це ні про що не свідчить, — сказав він ледь чутно.
— Я знаю, — відказав Маркус. — Але мені цього досить.
Вона прокинулася від сильного болю в правій вилиці. З острахом повільно розплющила очі. Вона лежала в ліжку, на м’якій червоній стебнованій ковдрі. Кімната з меблями від «Ikea» і вікном, затуленим жалюзі. Мабуть, був день, бо досередини проникало світло.
Вона не була зв’язана, хоча боялася цього. Вдягнена у джинси й куртку з каптуром, але хтось зняв із неї кросівки.
Побачила двері в кімнату. Вони були причинені. «Ввічливо», — визнала вона. Причинили, щоб їй не заважати.
Передусім помацала стегно, шукаючи пістолета, однак кобура була порожня.
Спробувала сісти, але їй запаморочилося в голові. Упала на ковдру й стала вдивлятися в стелю, поки все навколо неї не припинило кружляти.
«Я мушу звідси вийти», — подумала вона.
Перемістила ноги на край ліжка, опустила одну, потім другу, відтак торкнулася пальцями підлоги. Коли була вже певна, що сперлася обома ногами, спробувала спертися на руки, щоб підвестися. Мала розплющити очі, щоб не втратити рівноваги.
Підвелася й спромоглася сісти, після чого, обпершись на тумбу, стала. Але це тривало недовго. Відчула, як згинаються коліна, немовби на неї напирала невидима хвиля. Намагалася їй протистояти, але марно. Заплющила очі й уже мала впасти, коли хтось підхопив її ззаду й поклав на ліжко.
— Ще зарано, — почула вона чоловічий голос.
Сандра вчепилася за міцні плечі. Хоч би хто це був, він приємно пахнув. Тепер вона знов лежала на спині, головою на подушці.
— Я хочу звідси вийти, — пробурмотіла жінка.
— Ти не готова. Коли ти востаннє їла?
Сандра відвернулася. Не могла широко розплющити очей, але побачила в півтемряві чоловіка. Біляве волосся з попелястим відтінком сягало плечей, делікатні, але мужні риси обличчя. Була певна, що в нього зелені очі, бо відсвічували, наче в кота. Хотіла поцікавитися, чи, може, він ангел, але з жалем упізнала клятий хлопчакуватий голос і німецький акцент.
— Шалбер, — застогнала вона розчаровано.
— Вибач, що не зміг тебе втримати й ти послизнулася, — промовив він, посміхаючись.
— Дідько, отже, це ти був у храмі!
— Я намагався тобі сказати, але ти люто билася.
— Я билася? — Злість примусила Сандру забути про біль.
— Якби я не втрутився, у тебе влучила б куля того стрільця. Ти збиралася пробігти просто перед ним — була б найзручнішим об’єктом.
— Хто це був?
— Не знаю. На щастя, я стежив за тобою.
Сандра була вражена.
— Що ти робив?! Відколи?!
— Я приїхав до Рима вчора ввечері. Сьогодні вранці пішов до готелю, у якому зупинявся Давід. Я був упевнений, що тебе застану. І побачив, як ти вийшла й спіймала таксі.
— О-о-о, а ця кава сьогодні ввечері в Мілані…
— Це був блеф. Я знав, що ти поїхала до Рима.
— Отже, звідси ці нав’язливі телефонні дзвінки, вимога, щоб я обшукала валізи Давідa. Ти обманув мене.
Шалбер сів біля неї на ліжку й зітхнув.
— Я мусив.
Сандра зрозуміла, що її використав агент Інтерполу.
— Що за цим ховається? — спитала вона.
— Перш ніж я поясню, маю поставити тобі кілька запитань.
— Ні. Скажи мені відразу, про що йдеться.
— Присягаюся, я це зроблю, але повинен упевнитися, чи не загрожує нам небезпека.
Сандра озирнулася й побачила на бильці крісла щось схоже на бюстгальтер — напевно він належав не йому.
— Хвилиночку, де я? Що це за місце?
Шалбер простежив за її поглядом і підійшов до крісла, щоб забрати інтимну річ.
— Вибач за це неподобство. Квартира належить Інтерполу, у ній зупиняються наші гості. Різні люди. Але не журися, це безпечне місце.
— Як ми тут опинилися?
— Я мусив вистрілити кілька разів. Навряд чи влучив у цього типа, але нам вдалося вийти з базиліки неушкодженими. Важко було нести тебе на спині. На щастя, була злива і я міг покласти тебе до автомобіля так, що ніхто цього не зауважив. Бо нелегко таке пояснювати поліціянту чи патрульному.
— Отже, це була твоя єдина проблема? — буркнула Сандра. — А чому нам має ще щось загрожувати?
— Тому що стрілець, який хотів тебе вбити, напевно спробує знов.
— Хтось засунув мені під двері номера листівку з повідомленням. Що може бути в каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта?
— Нічого, це була пастка.
— Звідки ти знаєш?
— Давід послався б на каплицю в настановах, які тобі залишив.
Ці слова цілком роззброїли Сандру. Вона була вражена.
