Маркус сидів за одним із довгих столів у їдальні «Карітасу». На стінах висіли розп’яття й плакати зі Словом Божим, у повітрі стояв запах бульйону й смаженої цибулі. О цій поранній годині безхатченків уже не було, і персонал став готувати обід. На сніданок приходили о п’ятій, а близько сьомої знов ішли на вулицю, хіба що падав дощ або було зимно — тоді дехто залишався трохи довше. Маркус знав, що багато хто з них — але напевно не більшість — не терпів перебувати в зачиненому приміщенні й відкидав пропозицію залишитися в чиємусь товаристві чи нічліжці бодай на одну ніч. Це переважно стосувалося тих, хто тривалий час перебував у в’язниці або психіатричній лікарні. Після втрати свободи вони не знали, звідки прийшли і де їхній дім.
Отець Мікеле Фуенте приймав їх усміхнено, ділячись гарячою їжею та даруючи їм свою доброзичливість. Маркус придивлявся до того, як він давав розпорядження своїм помічникам, щоб усе було готове до прийняття бідняків, які повернуться за кілька годин.
Проти дона Мікеле він почувався несправжнім священиком. Багато чого зникло не лише з його пам’яті, але і з серця.
Отець Мікеле підійшов і сів навпроти.
— Отець Клементе попередив мене про візит священика, але сказав, що я не повинен питати ім’я.
— Якщо це не складно.
— Не складно, — погодився він.
Отець Мікеле був міцної статури, мав повні рум’яні щоки, а на його сутані виднілися масні плями. Йому було близько п’ятдесяти, він мав малі долоні й розпатлане волосся, носив окуляри в круглій чорній оправі, на зап’ясті мав пластиковий годинник, на який постійно поглядав, а на ногах — зношені кросівки фірми «Nike».
— Три роки тому ви сповідували чоловіка… — розпочав Маркус.
— Так, але відтоді я сповідував чимало інших.
— Однак цю сповідь ви маєте пам’ятати. Не щодня ви розмовляєте з майбутнім самогубцем.
Отець Мікеле не здавався заскоченим, але з його обличчя зникла усмішка.
— За процедурою я записав слова цього покутника й передав їх пенітенціаріям. Я не міг відпустити йому гріхи, бо гріх, у якому він сповідувався, був дуже важкий.
— Я читав цей звіт, але хотів би почути це від вас.
— Чому? — Помітно було, що священик не хоче повертатися до тієї справи.
— Мене цікавить ваше перше враження. Я хотів би дізнатися подробиці тієї розмови.
— Була одинадцята вечора, ми якраз мали зачинятися. Я пам’ятаю, що зауважив цього чоловіка, коли він стояв на іншому боці вулиці. Він був там протягом усього вечора, і я здогадався, що він збирається на силі, щоб увійти. Коли їдальню покинув останній гість, чоловік підійшов до мене й попросив про сповідь. Я ніколи раніше його не бачив. На ньому були теплий плащ і капелюх, але він не зняв їх, неначе збирався одразу піти. Наша розмова була коротка. Він не шукав ані розради, ані розуміння, хотів лише скинути тягар.
— Що конкретно він сказав?
Священик почухав неохайну бороду.
— Я зрозумів, що він наважився на якийсь остаточний крок. Був схвильований. Знав, що я не відпущу йому гріхів, але він не для того прийшов. — Дон Мікеле замовк на хвилину. — Чоловік хотів прощення не за те, що прагне позбавити себе життя, а за те, що вбив когось.
Отець Мікеле Фуенте працював із людьми з вулиці й бачив чимало страшного, але Маркусa не дивувало його збентеження — адже він вислухав когось, хто скоїв смертельний гріх.
— Кого він убив і чому?
Священик зняв окуляри й витер їх полою сутани.
— Він цього не сказав. Сказав лише, що буде краще, якщо я не дізнаюся, бо в такому разі опинюсь у небезпеці. Він просто хотів дістати відпущення гріхів. Коли я пояснив, що через тяжкий характер його гріха як звичайний священик не зможу його відпустити, чоловік дуже зажурився. Подякував і пішов, не сказавши більше нічого.
Маркус мав задовольнитися цим коротким поясненням. В архіві пенітенціаріїв документи, що стосуються вбивств, тримають в окремій шафі. Коли він був там уперше, Клементе дав йому лише одну пораду: «Не забувай: те, що ти прочитаєш, не поліційний протокол і не об’єктивні дані. Для поліціянтів об’єктивізм є чимось на кшталт щита, натомість ми маємо справу із суб’єктивним ставленням, тому що той, хто це розповідає, вбивця. Інколи тобі здаватиметься, що ти на його місці. Не дозволяй злу обдурити тебе, пам’ятай, що це ілюзія. Це може бути небезпечно».
Коли Маркус читав зізнання, його вразило те, що в них завжди було щось, що лишалося поза контекстом. Наприклад, убивця пам’ятав, що на жертві були червоні черевики, і священик старанно записував і це теж. Це не мало значення, але здавалося, немовби згадка про червоні черевики, яскрава пляма, переривала на хвилину хід розповіді, даючи змогу читачеві передихнути. У звіті священика Мікеле бракувало таких подробиць. Маркус підозрював, що не все було записане.
— Ви знаєте, хто ця людина?
Священик вагався занадто довго, даючи зрозуміти, що знає.
— Я впізнав його за кілька днів на фото в газетах.
— А коли віддавали записану сповідь, ви не зазначили його прізвища.
— Я консультувався з єпископом. Він порадив учинити так.
— Чому?
