— Бо всі вважали, що це добра людина. Він побудував велику лікарню в Анголі, африканській країні, одній з найбідніших у світі. Єпископ переконав мене, що не слід поливати брудом великого благодійника, краще поставити його за приклад. Ми не могли його засуджувати.
— Як його звали? — спитав Маркус.
Священик зітхнув.
— Альберто Канестрарі.
Маркус був певний, що священик знає більше, але не хотів тиснути. Він мовчки дивився на нього, чекаючи, поки той сам щось скаже.
— Є ще одне, — додав трохи боязко отець Мікеле. — Газети написали, що він помер з природних причин.
Альберто Канестрарі був не просто хірург і новатор зі світовим іменем. Він був передусім філантроп. Про це свідчили не лише дипломи й подяки, що висіли на стінах його кабінету на Віа-Людовізі, а й обрамовані статті з преси, де описували численні винаходи, завдяки яким він удосконалив хірургічну техніку, а ще прославляли його щедрість, бо він працював також у країнах третього світу. Його найбільшою справою було будівництво лікарні в Анголі. Він їздив туди оперувати пацієнтів. Ті самі газети, що його вихваляли, повідомили про його несподівану смерть.
Маркус увійшов до будівлі, яка колись виконувала функцію амбулаторії, на третьому поверсі величної споруди, за два кроки від Віа-Венето, і став роздивлятися сімейні реліквії, приглядаючись до усміхненого обличчя п’ятдесятирічного лікаря на знімку. Його фотографували не лише з відомими особами, а й з пацієнтами — багато з них були убогими людьми, які завдячували йому одужанням, а в окремих випадках і життям.
Саме вони утворювали його велику родину. Хірург присвятив увесь свій час професії й так і не одружився.
Якби Маркус мав дійти висновку про цю людину на підставі незліченних епітетів, зазначених на дипломах і в газетних статтях, він визнав би його за доброго християнина. Але це могла бути лише видимість, і досвід підказував, що варто обережно формувати висновки. Найперше — з огляду на зізнання хірурга за кілька днів до його смерті, під час останньої сповіді.
Для світу Альберто Канестрарі не відібрав собі життя.
Маркусові було важко уявити, що після зізнання, що він хоче накласти на себе руки, дійшло до швидкої смерті з природних причин. «За цим приховано ще щось», — подумав він.
Амбулаторія складалася з великого залу очікування, приймального відділення, у якому реєстрували пацієнтів, а також приміщення з великим столом із червоного дерева й полицями з великою колекцією медичної літератури, а деякі книжки навіть мали особливі палітурки. За розсувними дверима був невеликий кабінет для приймання хворих, там стояли ліжко, спеціалізована апаратура й шафа з ліками.
Маркус зупинився в кабінеті Канестрарі. Це була кімната зі шкіряними диванами й оборотним кріслом, на якому, за інформацією медіа, знайшли мертвим лікаря.
«Навіщо, власне, я сюди прийшов?» — замислився Маркус.
Якщо ця людина справді когось убила, справу закрито. Убивця мертвий, і таємничий пенітенціарій цього разу не міг би спровокувати нікого до помсти. Але якщо Маркуса привели сюди, правда не може бути аж така банальна.
«Треба дослідити все», — вирішив Маркус. Передусім він мав упорядкувати факти, а першою аномалією, яку потрібно пояснити, є самогубство.
Канестрарі не мав ані дружини, ані дітей, і після його смерті через спадок розпочалися сварки між племінниками. Саме тому амбулаторія, яка була предметом юридичної суперечки, залишалася в незмінному стані протягом останніх трьох років. Вікна в приміщенні були зачинені, на всіх предметах осів товстий шар пилу. Порошинки також висіли, наче туман, у вузьких променях світла, що проникало крізь планки закритих жалюзі. Попри те що час тут застиг, кабінет не був схожий на місце злочину. Маркус майже пожалкував, що лікар не загинув насильницькою смертю. У хаосі, який спричиняє зло, було б легше помітити потрібну аномалію. Натомість у фальшивому спокої цього місця знайти її було важко. Цього разу виклик вимагав різкої зміни: він мав ототожнитися з Альбертом Канестрарі.
«Що для мене найважливіше? — запитав себе Маркус. — Слава мене цікавить, але це не так важливо, адже, на жаль, популярним не стати, рятуючи людям життя чи вдаючись до благодійності. Отже, професія. Але талант, який я використовую в роботі, вагоміший для інших, тож для мене це не головне».
Рішення з’явилося зненацька, коли Маркус придивлявся до стіни з досягненнями лікаря. «Моє ім’я, воно найважливіше. Репутація є найціннішим з того, що я маю. Бо я певен, що я гарна людина».
Маркус підійшов до крісла Канестрарі, сів у нього, підпер підборіддя зімкненими долонями й поставив собі головне запитання: «Яким способом я накладу на себе руки, аби всі були переконані, що я помер із природних причин?»
Канестрарі найбільше боявся скандалу. Йому прикро було думати, що залишить по собі погані спогади. Тому мусив вигадати якийсь вірогідний спосіб. Маркус твердо знав, що відповідь дуже близько.
— На відстані руки, — промовив він і повернувся в кріслі до полиць із книжками.
Симулювання природної смерті не проблема для того, хто знає таємниці життя.
