Маркус був упевнений, що існує якийсь несподівано найпростіший спосіб. Ніхто нічого не досліджував би, ніхто не заглиблювався б у цю справу, адже йшлося про смерть людини з бездоганною репутацією.
Чоловік підвівся й став переглядати заголовки книжок, що стояли на полицях. За хвилину він знайшов те, що шукав, і взяв том.
Це був довідник із натуральних і синтетичних отруйних речовин.
Маркус його погортав. Знайшов списки есенцій і токсинів, неорганічних та органічних кислот, лугів. Від миш’яку до сурми, від беладони до нітробензолу, фенацетину й хлороформу. Подивився дозування, застосування й побічні ефекти. Зрештою натрапив на щось, що відповідало його концепції.
Сукцинілхолін.
Цю речовину як міорелаксант застосовують анестезіологи. Канестрарі був хірург і мав про неї знати. В описі ця речовина названа одним із видів синтетичної отрути кураре, адже за допомогою неї можна знерухомити пацієнтів на час операції та запобігти судомам або несвідомим рухам.
Знайомлячись із властивостями препарата, Маркус дійшов висновку, що Канестрарі вистачило б одного міліграма, щоб заблокувати м’язи дихальних шляхів. За кілька хвилин він задихнувся б. Мабуть, такий жорстокий спосіб перенесення до вічності був у цих умовах найменш бажаний, але високоефективний, бо після вколювання ліків уже не можна змінити рішення.
Але хірург обрав цей спосіб з іншої причини.
Маркус здивовано прочитав, що головна перевага сукцинілхоліну полягає в тому, що його наявності в організмі не виявить жодне токсикологічне дослідження, адже він складається з янтарної кислоти й холіну — субстанцій, які постійно є в людському тілі. Причиною смерті визнали б раптове нездужання. Жоден патологоанатом не шукав би маленького сліду голки, наприклад між пальцями ніг.
Добре ім’я Канестрарі не було б заплямоване.
— Але ж… шприц?
Якби хтось знайшов його біля тіла — прощавай, симуляціє природної смерті. Ця подробиця випадала із загальної картини.
Маркус вирішив подумати над цим. До приходу Клементе, який мав принести йому документи, він прочитав в інтернеті, що тіло хірурга наступного ранку знайшла медсестра, яка прийшла відчинити амбулаторію. То саме вона й могла позбутися непотрібного доказу.
«Забагато випадковостей», — подумав Маркус.
Та жінка могла цього й не зробити. А Канестрарі треба було мати певність, що шприц приберуть.
Маркус роззирнувся. Амбулаторія була всім світом хірурга. Але він обрав її не через це. Він був певний, що хтось доведе його план до кінця. Хтось зацікавлений у тому, щоб шприц зник.
Хірург наважився на це, адже знав, що за ним спостерігають.
Маркус підвівся, щоб пошукати. Де можна розмістити щось таке? Відповідь: в електричних дротах.
Він підійшов до вимикача світла на стіні й зауважив маленький отвір у платівці. Для його демонтажу скористався ножем для паперу, що лежав на столі. Відкрутив болти, а потім висмикнув контакт зі стіни.
Одного погляду вистачило, щоб помітити дріт передавача, який сплітався з іншими. Людина, що заховала тут мікрокамеру, була вигадлива.
Проте якщо хтось спостерігав за кабінетом ще тоді, коли Канестрарі скоїв самогубство, то чому це пристрій залишається тут уже три роки?
Маркус усвідомив, що йому загрожує небезпека. Камера вже мала зареєструвати його присутність в амбулаторії.
«Дозволили мені робити що хочу, щоб розібратися, хто я, — подумав він. — А зараз сюди йдуть».
Він мав негайно тікати. Уже переступив був поріг, аж тут почув голоси, що долинали з коридору. Маркус обережно виглянув і побачив кремезного чоловіка в піджаку й краватці, який ледве переступав, щоб не спричинити шуму. Маркус відступив, перш ніж той його зауважив.
Він опинився в пастці, а єдиний шлях до відступу перекрив той дужий чоловік. Маркус озирнувся й побачив розсувні двері, що вели до другого кабінету. Можна там зачаїтися. Якщо чоловік увійде до кімнати, він матиме більше місця, щоб на нього не наскочити: можна спробувати втекти.
Чоловік став на вході в кабінет й оглядівся. Його голова повільно оберталася на міцній потилиці. Маленькі очиці досліджували півтемряву, нічого не помічаючи. Потім він зауважив двері, що вели до сусіднього приміщення. Чоловік підійшов до них і сунув товстий палець у щілину між пілками. Одним рухом відчинив їх і ввійшов. Але перш ніж устиг побачити, що кабінет порожній, двері за його спиною зачинилися.
Маркус радів, що останньої миті змінив наміри. Він зачаївся за столом Канестрарі, а потім, коли незнайомець зайшов до кабінету, вискочив і зачинив його всередині. Намагався повернути ключ у замку, але йому не вдалося.
Розсувні двері затремтіли від ударів. Маркус залишив ключ у замку й побіг.
