Маркус увійшов до передпокою, проминувши те, що лишилося від сталевих дверей. Ізсередини все було на вигляд таке саме примарне, як із фасаду. Обгорілі колони в холі були такі тонкі, аж важко вірилося, що вони тримали вагу склепіння. Підлога в багатьох місцях викривилася, а зі щілин виріс бур’ян. У стелі зяяла вибоїна, через яку можна було побачити другий поверх. Навпроти Маркуса — широкі сходи, які вгорі розділялися на два крила.
Він обійшов клініку, почавши з другого поверху. Це місце скидалося на готель, одномісні кімнати були обладнані всіма зручностями. Те, що залишилося з меблів, свідчило про клас люкс. Клініка Канестрарі мала бути дуже прибуткова. Маркус обійшов три операційні. Тут вогонь заподіяв найбільше лиха, знищивши все. На паркеті валялися хірургічні знаряддя та інші металеві предмети, які опиралися стихії. Перший поверх був у такому самому стані, як другий. Полум’я перекидалося з одного приміщення на друге, залишаючи темні смуги на стінах.
На момент пожежі клініка була порожня. Після смерті Канестрарі пацієнти її залишили. Їх приводили сюди надія і віра в надзвичайні здібності хірурга.
Маркус нарешті сформулював думку, яка непокоїла його протягом останньої години. Хтось хотів спалити клініку після самогубства лікаря, бо, мабуть, боявся, що в ній є компрометаційні докази.
Певно, з цієї самої причини в кабінеті Канестрарі було розміщено камеру, а двоє здорованів так завзято переслідували його того ранку. Вони були вбрані в елегантні темні костюми, тож мали бути професіоналами. Очевидно, хтось їх найняв.
Маркус мав надію, що вогонь помилував бодай щось. У нього навіть було таке передчуття, бо в іншому разі таємничий пенітенціарій припинив би слідство.
«Якщо він дізнався правду, я теж можу», — подумав чоловік.
Спустившись у підвал, Маркус став перед приміщенням, до якого, згідно з табличкою на дверях, приносили лікарняне сміття. Здогадувався, що потім його відправляли на переробку. Він увійшов туди й побачив скелети контейнерів, частково розтоплених полум’ям. Паркет було викладено маленькими синіми кахлями. Майже всі потріскані або обсмалені. Окрім однієї.
Маркус присів навпочіпки, щоб придивитися. Здавалося, хтось її вийняв, очистив і поклав на місце. Зауважив, що вона не закріплена, і легко її зняв. Під нею була мілка заглибина, яка сягала кутка стіни. Він засунув туди руку, а тоді намацав і витягнув металеву коробку. Завдовжки близько тридцяти сантиметрів.
На ній не було ані замкової шпарини, ані замка. Маркус підняв кришку. Не відразу здогадався, на що дивиться, і за хвилину зрозумів, що здовжений білий предмет усередині — це кістка. Придивився до неї. Дійшов висновку, що це людська плечова кістка. Йому здалося, він завжди це знав, хоча не розумів звідки. Тепер не хотів над цим замислюватися, адже збагнув, що знає правду про цю кістку. Зважаючи на ступінь її звапніння, жертва ще не досягла статевої зрілості.
Невже Альберто Канестрарі мав на совісті вбивство дитини? Маркус відчував, що його охоплює жах, який тамує йому дух і спричиняє тремтіння рук. Він відчував: байдуже, у чому полягає випробування, якому піддає його Бог, — він не гідний його. Він уже хотів перехреститися, аж ось дещо зауважив.
Напис, вирізаний у кістці гострим знаряддям. Ім’я та прізвище: Астор Ґояш.
— Вибачте, але я мушу це у вас забрати.
Маркус повернувся й побачив чоловіка з пістолетом у руці. Він упізнав його — це був той самий здоровань у піджаку й краватці, який кілька годин тому намагався наздогнати його в амбулаторії Канестрарі. Маркус не сподівався, що знов його зустріне. Звідси було багато кілометрів до людського житла, отож він визнав, що шансів немає. Був певний, що тут і помре. Але не хотів померти вдруге.
Раптом ситуація здалася йому знайомою. Він уже зазнав цього страху, дивлячись у дуло пістолета. Це було в готельному номері в Празі, того дня, коли вбили Девока.
Маркус частково пригадав, що тоді сталося.
Він і його вчитель не хотіли бути лише глядачами. Дійшло до гострого обміну словами. Був також третій чоловік, найманий убивця, шульга. Йому він протистояв.
Тепер, подаючи кістку здорованеві, Маркус різко підвівся й кинувся на нього. Чоловік цього не сподівався. Він відступив на крок, але спіткнувся та впав на паркет, випустивши пістолет.
Маркус кинувся за зброєю і став над ним. У нім пульсувало нове, невідоме раніше почуття. І несила було його опанувати. Ненависть. Маркус націлився в голову чоловіка. Не пізнавав самого себе, хотів лише одного — натиснути на спусковий гачок. Від пострілу його утримав чийсь крик:
— Унизу!
Маркус здогадався, що десь угорі його співучасник, якого він уже бачив того ранку. Поглянув на сходи. Він мав лише кілька секунд. Кістка лежала на паркеті біля чоловіка, але нахилитися по неї було ризиковано, і Маркус не наважився в нього стріляти. Він утік.
Рушив угору сходами, нікого не зустрів. Попрямував до чорного ходу. Вийшовши надвір, Маркус поглянув на зброю, яку тримав у руці. Відкинув її.
