Ловець повітряних зміїв полностью

— Мусите ждати, — пояснює, ведучи мене до чекальні, і двостулкові двері похитуються, зачинившись за ним зі стогоном, і тепер крізь вузькі прямокутні дверні віконця я бачу тільки чубки хірургічних шапочок.

Чоловік у блакитному залишає мене в широкому коридорі без вікон. Тут повно людей: хтось сидить на металевих складаних стільцях, розставлених уздовж стін, хтось — на благенькому потріпаному килимку. Мені знову хочеться кричати. Востаннє так само я почувався, коли ми з бабою їхали в паливній цистерні, поховані в темряві разом з іншими біженцями. Як же хочеться звідси вирватися, вирватися з цієї реальності, здійнятися хмариною і полинути казна-куди, розтанути у вологій літній ночі, розчинитися десь далеко понад пагорбами. Але я тут. І ноги мої налиті бетоном, легеням бракує повітря, горло пече. Линути нікуди. Цієї ночі інших реальностей для мене не передбачено. Заплющую очі, ніздрі вловлюють запахи коридору: піт і аміак, медичний спирт і карі. Об тьмяно-сірі довгі лампи, що тягнуться стелею коридору, б’ються мошки, і я чую паперове тріпотіння їхніх крилець. А ще чую балачки, приглушений плач, шморгання; хтось стогне, хтось зітхає, з брязкотом відчиняються двері ліфта, оператор щось комусь сповіщає мовою урду через систему внутрішнього зв’язку.

Знову розплющую очі й уже знаю, що повинен робити. Роззираюся довкола, серце калатає в грудях, як відбійний молоток, кров пульсує у вухах. Ліворуч — невелика комірчина. Там я і знаходжу те, що мені потрібно. Згодиться. Беру біле простирадло з купи складеної білизни та виношу його в коридор. Бачу медсестру, яка розмовляє з поліцейським біля вбиральні. Хапаю її за лікоть, тягну, питаю, з якого боку захід. Вона не розуміє, супиться, зморшки на її обличчі глибшають. У мене дере горло, від поту печуть очі, кожен вдих — вогняний ковток. Здається, я плачу. Запитую ще раз. Благаю. Зрештою керунок мені вказує поліцейський.

Кидаю свій імпровізований джей-намаз — килимок для молитви — на підлогу, стаю навколішки, схиляю чоло до землі, простирадло мокріє від сліз. Вклоняюся в бік заходу. А тоді розумію, що не молився вже понад п’ятнадцять років. І давно забув належні слова. Та байдуже, буду повторювати єдину фразу, яку досі пам’ятаю: «Ля іляга Ілля Аллах, Мухаммад расуль уллах». Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад — пророк Його. Тепер я розумію, що баба помилявся — Бог таки є і завжди був. Я бачу Його тут — в очах людей у цьому коридорі розпачу. Осьде справжній дім Господній: саме тут ті, хто втратили Бога, знайдуть Його, тут, а не в білому масджіді з ясним діамантовим світлом і стрункими мінаретами. Бог є, Бог мусить бути, і я молитимуся, молитимуся, щоб Він пробачив мені за те, що я нехтував Його всі ці роки, за те, що я зраджував, брехав і грішив безкарно, тільки щоб звернутися до Нього зараз, скрутної години, і благати, щоб Він виявився таким щедрим, великодушним і милостивим, як Його описують книжки. Я вклонявся на захід, цілував землю й обіцяв, що виконаю закят і намаз, що постуватиму під час Рамадану, а коли Рамадан мине, все одно продовжу постувати, присвячу себе вивченню кожного слова Його святої книги, вирушу паломником у задушливе місто посеред пустелі й уклонюся Каабі. Виконаю все обіцяне і думатиму про Нього щодня віднині й довіку, якщо тільки Він уволить єдине бажання: руки мої заплямовані кров’ю Гассана, тож хай Господь не допустить, щоб вони заплямувалися ще й кров’ю його сина.

Чую скиглення і розумію — це я. Мої губи солоні від сліз, які заливають обличчя. Відчуваю, що всі присутні в коридорі прикипіли до мене поглядами, а я продовжую вклонятися на захід. Молюся. Молюся, щоб мої гріхи не наздогнали мене так, як я завжди боявся.

На Ісламабад опускається чорна беззоряна ніч. Минуло кілька годин, і тепер я сиджу на підлозі крихітної кімнати для відпочинку поряд з реанімаційною. Переді мною — тьмяно-коричневий столик, завалений газетами і зачитаними журналами, як-от випуск «Тайм» за квітень 1996-го, пакистанська газета з портретом хлопчика, якого тиждень тому збив на смерть поїзд, глянцевий розважальний журнал з усміхненими лоллівудськими акторами на обкладинці. Навпроти мене в інвалідному візку подрімує літня жінка в нефритово-зеленому шальвар-камізі та плетеній гачком шалі. Час од часу вона ворушиться, прокидається і бурмоче молитви арабською мовою. А я втомлено думаю, чиї молитви сьогодні будуть почуті — її чи мої? Уявляю обличчя Сограба: випнуте м’ясисте підборіддя, дрібні мушельки вух, розкосі очі, мов листочки бамбука, такі схожі на батькові... Мене охоплює горе, чорне, наче та ніч за вікном, і я відчуваю, як стискається горло.

Бракне повітря.