Ловець повітряних зміїв полностью

— Об’їздимо всі до одної, — відказав я.

В очах запекли сльози, і я поморгав, щоби позбутися їх.

— А важко вивчити англійську?

— Думаю, вже за рік ти говоритимеш нею так само добре, як і на фарсі.

— Справді?

— Так, — я поклав палець йому під підборіддя та повернув обличчям до себе. — Проте є одна річ, Сограбе...

— Яка?

— Розумієш, пан Фейсал вважає, що все вдасться, якщо... якщо ти якийсь час перебудеш у дитячому будинку.

— У дитячому будинку? — перепитав Сограб, і його усмішка згасла. — Тобто в сиротинці?

— Зовсім недовго.

— Ні, — сказав хлопчик, — прошу вас, тільки не це.

— Сограбе, лише зовсім на трохи. Обіцяю.

— Аміре-ага, ви ж обіцяли, що ніколи не віддасте мене в притулок, — промовив Сограб.

У нього зламався голос, очі засльозилися, а я почувався як повний придурок.

— Ідеться про інший притулок. Він тут, в Ісламабаді, а не в Кабулі. Я буду навідуватися щодня, аж доки ми нарешті зможемо витягнути тебе звідти та забрати в Америку.

— Будь ласка, не треба! Не треба! — він аж хрипів. — Я боюся притулків. Мене там будуть кривдити! Я не хочу туди, не хочу...

— Ніхто тебе не скривдить, Сограбе. Більше ніколи.

— Скривдять, скривдять! Усі лише кажуть, що не будуть кривдити, але вони брешуть, брешуть! Будь ласка, Божечку...

Я витер великим пальцем сльози, що текли по його щоках.

— Зелепухи, пам’ятаєш? Лише зелепухи... — сказав я лагідно.

— Ні! Тільки не в притулок! Будь ласка, будь ласка, Боже, ні!

Сограб тремтів, на обличчі в нього перемішалися шмарклі та сльози.

— Цссс, — я притулив його до себе, обхопив руками тремтяче тільце. — Цссс, усе буде гаразд. Ми разом поїдемо додому. От побачиш, усе налагодиться.

Сограбова голова впиралася мені в груди, голос його звучав приглушено, проте я чув у ньому паніку.

— Будь ласка, пообіцяйте!.. О Боже, Аміре-ага! Пообіцяйте, що не віддасте мене туди!

Як же я міг пообіцяти? Пригортав його до себе, міцно пригортав і колисав. Хлопчик ридав мені в сорочку, доки висохли сльози і вгамувалися дрижаки, а сповнені жаху благання перетворилися на невиразне бурмотіння. Я все колисав Сограба, дочекався, поки його дихання сповільниться, а тіло обм’якне. І тоді згадав прочитане колись: «Діти мають рецепт проти жаху: вони долають його сном».

Відніс Сограба в ліжко, вклав його. Потім ліг сам і втупився у вікно на багряне небо понад Ісламабадом.

Коли мене вирвав зі сну телефонний дзвінок, небо було вже густо-чорним. Я протер очі й увімкнув нічник. Була десь за двадцять одинадцята, я проспав майже три години. Відповів на дзвінок.

— Алло?

— Телефонують з Америки, — знуджений голос пана Файяза.

— Дякую, — відказав я.

У лазничці світилося — Сограб влаштував собі щовечірнє купання. На лінії поклацало, і я почув голос Сораї:

— Салям!

Я чув, що вона схвильована.

— Привіт.

— Як минула зустріч з адвокатом?

Я розповів їй про варіант, який запропонував Омар Фейсал.

— Ну, можеш забути про ці жахи, — відказала вона. — Нам не доведеться до такого вдаватися.

Я сів.

— Расті? Чому, що сталося?

— Кака Шаріф дався чути. Сказав, що найважливіше — привезти Сограба в Америку. Коли хлопчик буде в країні, то знайдуться способи його тут залишити. Тож кака зателефонував кільком друзям з міграційної служби. Передзвонив мені сьогодні ввечері й повідомив, що майже певен: для Сограба вдасться роздобути гуманітарну візу.

— Ти не жартуєш? — перепитав я. — Дякувати Богу! І нашому старому доброму Шаріфові-джану!

— Це точно. Хай там як, ми виступимо поручителями. Усе має вдатися доволі швидко. Дядько сказав, віза буде чинною рік — нам якраз вистачить часу, щоб подати клопотання про всиновлення.

— Сорає, невже це все насправді, га?

— Схоже, що так, — відповіла вона.

У Сораї був щасливий голос. Я сказав, що кохаю її, вона сказала, що кохає мене. І я поклав слухавку.

— Сограбе! — гукнув, підводячись з ліжка. — У мене чудова новина!

Постукав у двері лазнички.

— Сограбе, щойно телефонувала Сорая-джан з Каліфорнії. Тобі не доведеться жити в сиротинці. Чуєш, Сограбе! Ми з тобою полетимо в Америку, полетимо разом. Чуєш? Летимо в Америку!

Я штовхнув двері, вони відчинились. Я ввійшов.

І раптом упав навколішки та закричав. Я кричав крізь стиснуті зуби. Кричав так довго, аж почав відчувати, що крик от-от розірве горло, а груди вибухнуть.

Згодом мені сказали, що я продовжував кричати, навіть коли приїхала швидка.

Мене до нього не пускають.

Я бачу, як лікарі котять його через кілька двостулкових дверей, і біжу слідом. Вриваюся крізь двері — в ніс ударяє запах йоду та перекису водню. Устигаю побачити двох чоловіків у хірургічних шапочках і жінку в зеленій накидці, схилену над каталкою. Біле простирадло зісковзує з краю каталки, черкає по засмальцьованих рифлених кахлях. З-під нього вигулькують дві маленькі закривавлені ступні, і я помічаю щербатий ніготь на великому пальці лівої ноги. Потім високий кремезний чоловік у блакитному долонею в груди виштовхує мене за двері, відчуваю шкірою його холодну обручку. Я рвуся вперед, лаю його, та він каже, що мені туди не можна, каже англійською, ввічливо, але непохитно.