— Вибачайте, Аміре, та я просто пояснюю, як працює міграційна служба, — сказав Омар, доторкнувшись до моєї руки. Тоді глянув на Сограба і всміхнувся. Обернувся до мене. — Отож дитину слід легально всиновити відповідно до законів і порядків її країни. Але коли в країні неспокійно, як-от в Афганістані, то урядові службовці заклопотані нагальними проблемами, тому розгляд клопотання про всиновлення точно не буде для них пріоритетним.
Я зітхнув і потер очі. У голові поза очницями пульсував біль.
— Однак, припустімо, Афганістан якось таки зведе кінці з кінцями, — промовив Омар, схрестивши руки на опуклому череві. — Тоді вам усе одно можуть відмовити в праві на всиновлення. Навіть поміркованіші мусульманські нації дуже підозріло ставляться до всиновлень, оскільки ісламський закон, шаріат, їх не визнає.
— Ви радите мені здатися? — запитав я, притискаючи долоню до чола.
— Аміре, я виріс у Сполучених Штатах. І Америка мене таки чогось навчила: здатися — це приблизно те саме, що напісяти в лимонад дівчинки-скаута. Але як ваш адвокат я повинен був викласти всі факти, — сказав Фейсал. — І от вам останній факт: агенції з усиновлення зазвичай відправляють своїх представників познайомитися з найближчим оточенням дитини, проте жодна притомна агенція не вирядить посланця в Афганістан.
Я глянув на Сограба, який сидів на ліжку та дивився телевізор. Точнісінько так само, як свого часу сидів його батько — сперши підборіддя на коліно.
— Я ж його зведений дядько — невже це нічого не значить?
— Значить, якщо зможете довести. Перепрошую, та чи маєте ви якісь папери, чи є людина, готова засвідчити цей факт?
— Паперів нема, — промовив я стомлено. — Ніхто ж про це не знав. І Сограб не знав, поки я йому не сказав, та й сам я дізнався тільки нещодавно. А єдина людина, якій усе було відомо, зникла без вісті або померла.
— Гм...
— То які варіанти, Омаре?
— Буду відвертий. Їх у вас небагато.
— То що ж, на Бога, я можу зробити?
Омар вдихнув, постукав ручкою по підборіддю, а тоді видихнув.
— Ви можете подати клопотання про всиновлення та сподіватися на краще. Ви можете здійснити незалежне всиновлення. Тобто жити з Сограбом тут, у Пакистані, день у день протягом наступних двох років. Ще можете попросити притулку від його імені. Але це тривалий процес, і тоді потрібно буде надати докази політичного переслідування. Ви можете також податися на гуманітарну візу. Однак видавати її уповноважений лише генеральний консул, тож отримати цю візу вкрай нелегко, — він витримав паузу. — Є ще один варіант, і він, мабуть, найкращий.
— Який саме? — запитав я, нахилившись уперед.
— Ви можете поселити хлопчика в сиротинець уже тут, у Пакистані, а тоді подати клопотання про всиновлення. Заповните форму І-600, потім відбудеться обстеження ваших соціально-побутових умов, а малий тим часом житиме в безпечному місці.
— А що це значить?
— Вибачайте, І-600 — це така собі формальність для міграційної служби. А соціально-побутові умови кандидата обстежує агенція з усиновлення, яку ви вибираєте, — пояснив Омар. — Ну, щоб переконатися, що ви з дружиною — не буйні психопати.
— Я не хочу так робити, — сказав я, знову поглянувши на Сограба. — Пообіцяв йому, що він більше ніколи не житиме в притулку.
— Як я вже сказав, це найкращий варіант.
Ми ще трохи поговорили. Потім я провів адвоката до його машини — старенького «фольксвагена-жука». Над Ісламабадом сідало сонце — на заході світився червоний німб. Авто просіло під вагою Омара, проте він якимось дивом примудрився протиснутися за кермо, а потім опустив віконне скло.
— Аміре?
— Так?
— Хотів сказати вам це ще в номері. Ви робите грандіозну справу.
Він помахав мені та поїхав. А я стояв біля готелю, махав йому у відповідь, і найбільше у світі мені хотілося, щоб тут, поруч зі мною, опинилася Сорая.
Коли я повернувся в номер, Сограб уже вимкнув телевізор. Я сів на край свого ліжка й попросив хлопчика сісти поруч.
— Пан Фейсал вважає, що є один гарний спосіб забрати тебе в Америку, — сказав я.
— Правда? — озвався Сограб і ледь помітно всміхнувся — вперше за багато днів. — І коли ми вже зможемо поїхати?
— От у тім і річ. На це потрібен час. Але він сказав, що все можливо, і пообіцяв допомогти.
Я поклав руку хлопчику на потилицю. Знадвору долинув заклик до молитви.
— То довго чекати? — запитав Сограб.
— Не знаю. Певний час.
Сограб знизав плечима й усміхнувся, цього разу вже ширше.
— Байдуже. Я можу почекати. Це ж як із зелепухами.
— Зелепухами?
— Ага. Коли я був ще зовсім малий, то виліз на дерево і наївся зелених кислих яблук. Живіт здувся, став твердий, як барабан, і дуже болів. Мама сказала, якби я дочекався, поки яблука доспіють, то не занедужав би. Тому тепер, коли мені чогось дуже сильно хочеться, я згадую мамині слова про зелепухи.
— Зелепухи, — повторив я. —
У нього аж вуха зашарілися.
— А ви поведете мене на той червоний міст? На той, де туман? — запитав.
— Аякже, — сказав я. — Аякже.
— І ми поїздимо тими вулицями, де з машини видно тільки дашок і небо?
