Ловець повітряних зміїв полностью

Поки я чекав на відповідь, спогади занесли мене в той давній зимовий день, коли ми з Гассаном сиділи на снігу попід вичахлою безлистою вишнею. Тоді я повівся з Гассаном жорстоко: дражнився і допитувався, чи їв би він грязюку, щоб довести свою вірність. Минуло стільки років, і тепер його син пильно приглядається до мене, приглядається і вирішує, чи вартий я його довіри. Так мені й треба!

Сограб перекотився на бік, спиною до мене. Довго лежав і не озивався. А потім, коли я подумав, що він уже заснув, сказав хрипким голосом:

— Я такий хаста.

Такий зморений.

Я сидів біля його ліжка, поки він заснув. Між нами з Сограбом щось безповоротно змінилося. До зустрічі з адвокатом Омаром Фейсалом у Сограбові очі несміливим гостем поволі поверталося світло надії. А тепер це світло згасло, гість утік, і я гадки не мав, коли він наважиться повернутися. Скільки часу мине, поки Сограб знову всміхатиметься? Поки довірятиме мені. Якщо взагалі довірятиме...

Відтак я вийшов з палати і подався шукати інший готель, навіть не підозрюючи, що наступного разу почую слово із Сограбових вуст майже за рік.

Врешті-решт Сограб так і не пристав на мою пропозицію. І не відхилив її. Але хлопчик знав: щойно з нього знімуть пов’язки та лікарняний одяг, він стане ще одним безпритульним хазарейським сиротою. Хіба в нього був вибір? Куди він міг податися?

Тож я мусив сприйняти за «так» його мовчазний відступ — не прийняття, а поступку людини надто обережної, щоб вирішувати, і надто стомленої, щоб довіряти. Сограб хотів повернутися до колишнього життя. А натомість отримав мене й Америку. Якщо подумати, не така вже й погана доля, та я не міг йому цього сказати. Коли у тебе в голові рояться зграї демонів, думати про перспективу — недозволена розкіш.

Уже через тиждень ми відірвалися від теплої чорної злітної смуги і я перевіз Гассанового сина з Афганістану в Америку — вирвав його з певності сум’яття та вкинув у сум’яття непевності.

Якось, то було 1983-го чи 1984-го, я зазирнув до відеокрамнички у Фрімонті. Я стояв у секції з вестернами, аж ось до мене підійшов якийсь хлопчина і, посьорбуючи кока-колу з паперового стаканчика «7-Елевен», показав на «Чудову сімку» та запитав, чи бачив я цей фільм.

— Так, тринадцять разів, — відказав я. — Там наприкінці помирають Чарльз Бронсон і Джеймс Коберн, та й Роберт Бон теж.

Той подивився на мене так, ніби я його обікрав або плюнув у напій.

— Ну дякую, чувак, — відказав, хитаючи головою та бурмочучи щось на ходу.

Так я дізнався, що в Америці не прийнято розповідати, чим закінчиться фільм, а якщо ти, бува, проговоришся, то станеш об’єктом презирства й муситимеш довго та щиро вибачатися за скоєний гріх спойлерства.

Натомість у Афганістані фінал фільму був понад усе. Ми з Гассаном поверталися додому після перегляду індійської стрічки в кінотеатрі «Зейнаб» — і про що запитували Алі, Рахім-хан, баба та безліч його приятелів, кузенів і троюрідних братів, які безперестанку в нас гостювали? Усі вони хотіли знати, чи знайшла головна героїня своє щастя. Чи бачег, головний герой фільму, став каміяб[111] і здійснив свої мрії, чи йому судилося бути най-кем[112] — зазнати неминучої поразки?

Чи щасливий був фінал — ось що всі вони хотіли дізнатися.

Якби сьогодні хтось запитав мене, чи завершилася наша із Гассаном і Сограбом історія щасливо, я не знав би, що відповісти.

Та хіба хтось знав би?

Зрештою, життя — не індійське кіно. Зендеґі міґзара — полюбляють казати афганці. Життя триває, і байдуже, чи то початок, чи кінець, чи каміяб, чи най-кем, чи криза, чи катарсис — життя просто рухається вперед, як повільний запилюжений караван кочі.

Я ніколи не зміг би відповісти на це запитання. Навіть попри крихітне диво, що сталося минулої неділі.

Ми приїхали додому приблизно сім місяців тому, теплого серпневого дня 2001-го. В аеропорту нас зустріла Сорая.

Я ще ніколи не був без неї так довго, але зрозумів, як сильно скучив, лише тоді, коли вона обвила руками мою шию і я вдихнув яблучний аромат її волосся.

— Ти й досі вранішнє сонце моєї ялди, — прошепотів.

— Що?

— Не зважай.

Я поцілував її у вухо. Потім вона нахилилася, щоб зрівнятися із Сограбом. Узяла його за руку й усміхнулася.

— Солям, Сограбе-джан, я твоя хала Сорая. Ми дуже на тебе чекали.

Я дивився, як вона всміхається Сограбові, як у її очах бринять сльози, і уявив на мить, якою матір’ю могла б стати моя дружина, якби лоно її не зрадило.

Сограб почовгав ногами та відвів погляд.

Сорая переробила кабінет нагорі на спальню для Сограба. Коли вона відвела його туди, він сів на краєчку ліжка. На простирадлі кольору індиго були зображені яскраві повітряні змії. На стіні біля вбиральні Сорая зробила спеціальну лінійку — позначила фути та дюйми, щоб стежити, як підростає Сограб. А в головах його ліжка стояв плетений кошик з книжками, іграшковим паротягом і коробкою акварельних фарб.