Сограб був у простій білій футболці та нових джинсах, які я придбав йому перед відльотом з Ісламабада. Футболка вільно звисала на його кістлявих сутулих плечах. Обличчя хлопчика так і не повернуло своїх барв, а під очима лежали чорні кола. Він дивився на нас так само апатично, як і на тарілки з вареним рисом, що йому за розкладом приносили в лікарні.
Сорая запитала, чи подобається Сограбу кімната. Я помітив, що дружина намагається не звертати уваги на його зап’ястки, та її погляд усе одно раз у раз падав на нерівні рожеві шрами на хлопчиковій шкірі. Сограб понурив голову. Запхав руки попід стегна і мовчав. А потім поклав голову на подушку, і вже хвилин за п’ять ми з Сораєю, стоячи у дверній проймі, почули, як він посопує.
Ми теж пішли в ліжко, і Сорая заснула, поклавши голову мені на груди. А я лежав у темряві кімнати з розплющеними очима — до мене повернулося безсоння. Лежав із розплющеними очима. Сам на сам зі своїми демонами.
Однієї ночі я крадькома вибрався з ліжка та ввійшов у Сограбову кімнату. Стояв і дивився на хлопця, а тоді зауважив, що з-під його подушки щось стирчить. Витягнув. То було поляроїдне фото, яке спершу належало Рахіму-хану, а потім я подарував його Сограбові — тієї ночі, коли ми сиділи біля мечеті шаха Фейсала. Знімок, де Гассан і Сограб стоять пліч-о-пліч, мружаться від сонця й усміхаються так, неначе світ — прекрасне і справедливе місце. Цікаво, скільки Сограб пролежав у ліжку, розглядаючи фото та крутячи його в руках?
Я дивився на світлину. «Твій батько розривався навпіл», — написав мені в листі Рахім-хан. Я був правомірною, схваленою суспільством, законною половиною, мимовільним утіленням його провини. А ось на фото Гассан, з беззубою усмішкою та залитим сонцем обличчям. Друга половина баби. Неправомірна, позбавлена привілеїв. Половина, що успадкувала все чисте й шляхетне. І цілком імовірно, що саме цю половину баба, піддавшись глибинним пориванням серця, вважав своїм справжнім сином.
Я тихенько поклав фото туди, звідки взяв. А потім раптом зрозумів: думка про те, що баба вважав Гассана своїм справжнім сином, не допекла мені.
Зачиняючи двері Сограбової кімнати, я міркував про те, що, мабуть, саме так і вибруньковується прощення — не під фанфари прозріння, а коли біль, зібравши пожитки, тихцем вислизає геть посеред ночі, нікому нічого не кажучи.
Наступного вечора до нас завітали генерал і хала Джаміля. У хали була нова зачіска — коротко підстрижене темно-руде волосся, уже не такого яскравого відтінку, як раніше. Вона вручила Сораї тарілку з посиланим мигдалем
—
Сограб узяв гольф.
А генерал сказав лише:
— Вітаю, юначе.
Він обома руками спирався на ціпок і розглядав Сограба так, мовби то був якийсь незвичний елемент домашнього інтер’єру.
Я мусив відповісти на зливу запитань від хали Джамілі про мої травми — заздалегідь попросив Сораю сказати батькам, нібито мене пограбували. Запевняв халу, що з часом усе загоїться, що скоби витягнуть за кілька тижнів і я знову зможу їсти її страви, і що так, я спробую повтирати в шрами перетертий із цукром сік ревеню, щоб вони швидше розсмоктувалися.
Поки Сорая з матір’ю накривала на стіл, ми з генералом сиділи у вітальні та попивали вино. Я ділився з ним враженнями про Кабул і талібан. Він слухав і кивав, поклавши ціпок на коліна, або цокав язиком, коли я, приміром, розповідав йому про чоловіка, який продавав свій протез ноги. Про страту на стадіоні Ґазі та історію з Ассефом я розказувати не став. Генерал розпитував про Рахіма-хана, з яким він, мовляв, кілька разів перетинався в Кабулі, та скрушно похитав головою, коли дізнався про його хворобу. Однак протягом усієї розмови погляд тестя раз по раз падав на Сограба, який спав на канапі. Ми начебто кружляли довкола того, що його насправді цікавило.
Кружляння врешті припинилося під час вечері — генерал раптом поклав виделку та запитав:
— Отже, Аміре-джан, ти поясниш нам, чому привіз цього хлопчика?
— Ікбал-джан! Що це за запитання?! — зойкнула хала Джаміля.
— Доки ти светри плетеш, люба моя, мені доводиться дбати про те, як сприймає нашу родину громада. А люди питатимуть. Люди захочуть знати, чому з нашою донькою живе хазарейський хлопчик. І що я маю їм казати?
Сорая впустила ложку. Повернулася до батька.
— Можеш сказати їм...
— Усе гаразд, Сорає, — втрутився я, беручи її за руку. — Усе гаразд. Генерал-сагіб має рацію. Люди
— Аміре... — почала було вона.
— Усе гаразд, — я повернувся до генерала. — Розумієте, генерале-сагіб, мій батько переспав з дружиною свого служника. Та завагітніла й народила сина, якого назвали Гассаном. Тепер Гассан мертвий. А хлопчик, що спить на канапі, — його син. Мій племінник. Отак і кажіть людям, якщо вони питатимуть.
Усі на мене витріщилися.
