І підняв нашого змія, червоного з жовтим контуром і впізнаваним підписом самого Сайфо — точнісінько там, де сходилися центральна планка та перпендикулярна до неї. Гассан облизав палець і наставив його, перевіряючи, звідки дме вітер, а потім побіг у тому ж керунку — зрідка, коли ми запускали зміїв улітку, Гассан, щоб зрозуміти напрямок вітру, здіймав ногою пил. Котушка крутилась у мене в руках, аж доки Гассан спинився десь за п’ятдесят футів. Він тримав змія високо над головою, як олімпійський атлет свою золоту медаль. Я двічі смикнув за мотузку — то був наш сигнал — і Гассан підкинув змія.
Я тоді ще не мав власної думки про Бога, адже був у пастці поміж поглядами баби та шкільних муллів. Та коли до моїх вуст підкотився
У небі висіло вже понад двадцять зміїв — ніби паперові акули випливли на полювання за жертвою. За годину їхня кількість подвоїлася: червоні, блакитні й жовті змії ширяли та кружляли в повітрі. Волосся мені куйовдив прохолодний вітерець. Ідеальний для запуску зміїв — дмухав якраз так, щоб легко було тримати змія над землею і повертати. Гассан стояв поруч зі мною, тримав котушку, і його руки вже закривавилися від шворки.
Невдовзі почалася битва: перші підрізані змії безладно крутилися в небі. Вони падали з висоти, ніби комети з блискучими звивистими хвостами, і осипали околиці призами для ловців. Я вже чув їх, ловців повітряних зміїв — вони бігли вулицями та галайкали. Хтось закричав, що за дві вулиці звідси зчинилася бійка.
Я все ще зиркав крадькома на бабу та Рахіма-хана, які сиділи на даху, і гадав, про що ж міркує батько. Вболіває за мене? Чи якась частина його свідомості таки зрадіє, якщо я зазнаю поразки? Ось у чому був чар цих перегонів: твої думки ширяли разом зі змієм.
Змії падали то тут, то там, а мій і досі літав. І я теж досі літав. Мій погляд знову перекочував на бабу, закутаного у вовняний светр. Чи дивується він, що я протримався аж стільки?
З обох боків вулиці надходили переможні ловці, високо тримаючи впольованих зміїв. Хизувалися перед батьками та друзями. Проте всі знали, що найцікавіше — попереду. Найбільший приз досі літав. Я зрізав яскраво-жовтого змія з білим крученим хвостом. І поплатився за це ще одним порізом на вказівному пальці — кров цівкою потекла в долоню. Я дав Гассанові потримати шворку, висмоктав з ранки всю кров і витер палець об джинси.
Ще за годину кількість уцілілих зміїв зменшилася десь із п’ятдесяти до дюжини. Був серед них і мій. Мені вдалося потрапити в останню дюжину. Знав, що ця частина турніру триватиме доволі довго, бо хлопці, які протрималися аж дотепер, знають свою справу — їх не заманиш дурненькими пастками, як-от старою доброю «набери висоту і підбий», улюбленим Гассановим фокусом.
До третьої пополудні у небі скупчилися хмари, затуливши сонце. Тіні почали довшати. Глядачі на дахах загорталися в шалики та грубі пальта. Нас залишилося шестеро. Мій змій досі літав. У мене боліли ноги та заклякла шия. Проте з кожним збитим змієм у серці росла надія — ніби сніг, що накопичується на стіні, по сніжинці.
Поглядом я невідступно стежив за блакитним змієм, що вже годину сваволив у небі.
— Скількох він уже підрізав? — запитав я.
— Я нарахував одинадцять, — відповів Гассан.
— Чий же він може бути?
Гассан прицмокнув язиком і постукав пальцями по підборіддю. То був його фірмовий жест, який означав «поняття не маю». Блакитний змій підрізав великого фіолетового та зробив дві чималі петлі. За десять хвилин він підрізав іще двох — і по них чкурнули юрми ловців.
Ще за півгодини лишилося тільки чотири змії. І мій — серед них. Здавалося, я просто не здатен на неправильний рух, навіть вітер дмухав так, наче хотів мене підтримати. Я ще ніколи не почувався таким владним і таким удачливим. П’янке відчуття. Та я не наважувався звести очі на дах. Не наважувався відвести погляд від неба. Мусив бути зосередженим, грати розважливо. А ще за чверть години те, що вранці видавалося сміховинною мрією, раптом стало цілком реальним — залишилися тільки я та ще один хлопець. Блакитний змій.
