Ловець повітряних зміїв полностью

Напруження в повітрі дзвеніло в унісон зі шворкою, яку я натягував закривавленими руками. Люди тупали ногами, плескали, свистіли та співали:«Бобореш! Бобореш!» — «Зріж його! Зріж його!». Цікаво, чи був серед того гулу і голос баби? Загриміла музика. З дахів і відчинених дверей долинав запах парких пантів та смаженої пакори[26].

Та я чув лише одне — дозволив собі чути лише одне — пульсування крові в голові. І бачив тільки одне — блакитного змія. І вчував тільки один запах — запах перемоги. Спасіння. Спокута. Якщо баба помиляється і таки є той Бог, про якого нам розповідають у школі, то Він подарує мені перемогу. Я не знав, за що бореться мій суперник — може, просто вихваляється своїми можливостями. Але для мене то був єдиний шанс стати тим, кого бачать, а не просто дивляться; тим, кого чують, а не просто слухають. Якщо Бог справді є, Він направить вітри, скерує їх для мене так, щоб я потягнув за шворку і відтяв від себе біль і тугу. Я ж так багато витримав і так далеко сягнув. І зненацька — р-р-раз! — надія перетворилася на впевненість. Я справді переможу. Питання лише коли.

Усе сталося швидше, ніж я сподівався. Порив вітру підкинув мого змія вгору, перевага тепер була в мене. Я трохи відпустив шворку, змій злетів. Зробив петлю і завис над блакитним суперником. Я тримав позицію. Блакитний знав, що він у халепі. Відчайдушно намагався вивільнитися з пастки, та я його не пускав. Я тримав позицію. Натовп відчув, що кінець уже скоро. Вигуки «Зріж його! Зріж його!» стали гучнішими, ніби то римляни кричали гладіаторам: «Убий, убий!».

— Ти майже переміг, Аміре-ага! Майже переміг! — вигукував, важко дихаючи, Гассан.

І от настала вирішальна мить. Я заплющив очі й послабив хватку. Вітер потягнув шворку, і вона знову розпанахала мені пальці. А тоді... навіть якби я не чув реву натовпу, навіть якби нічого не бачив... Я все одно знав би. Гассан верещав і обіймав мене за шию.

— Браво! Браво, Аміре-ага!

Я розплющив очі й побачив, як блакитний змій безпомічно крутиться в повітрі, мов шина, що злетіла з автомобільного колеса на великій швидкості. Моргнув, спробував щось сказати. Нічого не вийшло. Раптом я ніби піднявся над своїм тілом, подивився на себе згори. Чорне шкіряне пальто, червоний шарф, потерті джинси. Худий хлопчина, трохи сутулий і занизький на свої дванадцять років. Вузькі плечі та ледь помітні синці під світло-карими очима. Вітерець ворушить світло-каштанове волосся. Той хлопчина поглянув на мене — і ми всміхнулися один одному.

Потім я теж закричав від захвату, все стало барвистим і справжнім, все стало живим і чудовим. Вільною рукою я обіймав Гассана, і ми разом стрибали, і сміялися, і плакали.

— Ти переміг, Аміре-ага! Ти переміг!

— Ми перемогли! Ми перемогли! — все, що я міг сказати.

Не може бути, що все це насправді. За мить я моргну та прокинуся після цього прекрасного сну, встану з ліжка, подамся снідати на кухню, і мені не буде з ким перекинутися словом, окрім Гассана. Вдягнуся. Чекатиму на бабу. Здамся. Повернуся до колишнього життя... Аж ось я побачив бабу на даху. Він стояв на самому краєчку і розмахував обома кулаками. Щось вигукував і плескав. І то був найкращий момент за всі дванадцять років мого життя — баба стояв на даху і нарешті мною пишався.

Але ось він почав жестикулювати, показувати щось руками, ніби підганяв мене. І враз я зрозумів.

— Гассане, ми...

— Знаю, — сказав Гассан, відпускаючи мене з обіймів. — Іншалла, посвяткуємо згодом. А зараз я зловлю для тебе того блакитного змія.

Він кинув котушку й побіг, поділ зеленого чапана волікся за ним по снігу.

— Гассане! — крикнув я. — Повертайся зі змієм!

Він уже завертав за ріг вулиці, підкидаючи гумаками сніг. Зупинився, обернувся. Приклав складені човником долоні до вуст і гукнув:

— Для тебе — хоч тисячу разів!

А тоді всміхнувся своєю Гассанівською усмішкою і зник за рогом. Наступного разу я побачу цю його безтурботну усмішку аж через двадцять шість років — на старій поляроїдній фотографії.

Я взявся опускати свого змія, а люди кинулися мене вітати. Я тиснув їм руки, дякував усім. Молодші діти дивилися на мене зі святобливим блиском в очах — я був героєм. Хтось плескав мене по спині, а хтось куйовдив волосся. Я намотував шворку, всміхався кожному у відповідь, але думав лише про блакитного змія.

Нарешті я тримав свого змія в руках. Намотав кінець шворки, що лежав біля моїх ніг, на котушку, потиснув руки ще кільком людям і почимчикував додому. За кованими залізними воротами на мене чекав Алі.

— Вітаю, — сказав він.

Я віддав йому змія та котушку, потиснув руку.

— Ташаккор, Алі-джан.

— Я весь час за вас молився.

— Тоді молися й далі. Ми ще не закінчили.