Ловець повітряних зміїв полностью

І я поквапився назад на вулицю. Не став питати в Алі про батька. Поки що не хотів його бачити. У мене в голові склався чіткий план: я ввійду, як величний герой, несучи почесний трофей у закривавлених руках. За мною повертатимуться голови, до мене прикипатимуть очі. Рустам і Сограб змірюють один одного поглядами. Мить напруженої тиші. Потім старший воїн підходить до молодшого, обіймає його, визнає достойним. Виправдання. Спасіння. Спокута. А далі? Ну... і жили вони довго та щасливо, звісно. Що ж іще?

Вулиці Вазір-Акбар-Хану пронумеровані та розташовані під прямими кутами одна до одної, такою собі решіткою. Тоді наш район був новий, ще не добудований, тому на всіх вулицях поміж житлових частин, оточених восьмифутовими мурами, траплялося чимало порожніх земельних ділянок і напівспоруджених будинків. У пошуках Гассана я оббігав туди-сюди кожну вулицю. І повсюди люди складали стільці, збирали харчі та начиння після довгого святкового дня. Деякі досі сиділи на дахах і викрикували мені привітання.

За чотири вулиці на південь від нашої я помітив Омара — сина інженера, друга баби. Вони з братом водили футбольний м’яч на моріжку перед будинком. Омар був непоганий хлопчина. У четвертому класі ми вчилися разом, і якось він навіть дав мені авторучку — таку, для якої потрібен спеціальний картридж.

— Кажуть, Аміре, ти переміг, — сказав Омар. — Вітаю!

— Дякую. Ти не бачив Гассана?

— Твого хазарейця?

Я кивнув.

Омар копнув м’яча братові.

— Я чув, що він дуже добрий ловець.

Брат відпасував м’яч до Омара. Той упіймав його, підкинув і знову зловив.

— Та я ніколи не міг зрозуміти, як йому це вдається. Ну тобто в нього ж такі вузенькі очка — як він узагалі щось ними бачить?

Омарів брат пирснув сміхом і попросив м’яча. Омар не зважав.

— То ти бачив Гассана?

Омар тицьнув великим пальцем через плече, показуючи на південний захід.

— Бачив, як він недавно побіг до базару.

— Дякую! — гукнув я, вже біжучи.

Коли я дістався до ринку, сонце майже сховалося за пагорбами, і сутінки забарвили небо рожево-пурпуровим. За кілька кварталів мулла викрикував азан[27] з мечеті Хаджі Якуб, закликаючи вірних розгорнути килимки та схилити голови на захід у молитві.

Гассан ніколи не пропускав жодної з п’яти щоденних молитов. Навіть коли ми десь гралися, він перепрошував, набирав води з криниці у дворі, вмивався та зникав у своїй хижці. Виходив усміхнений за кілька хвилин і шукав мене, а я тим часом сидів, притулившись до стіни чи вмостившись на дереві. А от сьогодні він, здається, пропустить молитву. Через мене.

Ринок швидко порожнів — торговці завершували свої сьогоднішні справи. Я брів по багнюці між щільними рядами будок, в одній з яких можна було купити щойно зарізаного фазана, а в сусідній — калькулятор. Пробирався між дедалі рідшим скупченням кульгавих жебраків у поношеному лахмітті, продавців з килимками на плечах, торговців тканиною та м’ясників, які зачиняли свої крамнички. Ніде й сліду Гассанового не було.

Я спинився біля ятки з сухофруктами, описав Гассана старенькому продавцю, що саме вантажив на мула кошики з кедровими горішками та родзинками. Старий мав на голові запилюжений синій тюрбан.

Він зупинився і довго дивився на мене, а потім сказав:

— Може, й бачив.

— То куди він побіг?

Старий окинув мене поглядом з голови до п’ят.

— А чого це такий хлопчина, як ти, шукає тут о цій порі якогось хазарейця?

Він захоплено зиркнув на моє шкіряне пальто та джинси, які в нас називали ковбойськими штанами. В Афганістані американські речі, а тим паче не з секонд-генду, вважалися ознакою багатства.

— Мені потрібно знайти його, ага.

— А хто він тобі? — запитав старий.

Я не розумів, нащо йому це знати, але нагадав собі, що нетерплячість аж ніяк не пришвидшить відповіді.

— Він — син нашого служника, — сказав я.

Старий підняв попелясту брову.

— Он як? Пощастило ж хазарейцю з господарем. Його батько повинен навколішки змітати віями куряву перед твоїми ногами.

— То ви скажете мені чи ні?

Торговець поклав руку мулові на спину й показав на південь.

— Здається, я бачив, як хлопець, якого ти описуєш, біг отуди. У нього в руках ще був змій. Блакитний.

— Невже?

«Для тебе — хоч тисячу разів», — пообіцяв Гассан. Старий добрий Гассан. Старий добрий і надійний Гассан. Він дотримав обіцянки й упіймав для мене змія.

— Та, мабуть, вони вже його зловили, — промовив старий торговець, гмикаючи і ставлячи ще один ящик мулові на спину.

— Хто?

— Інші хлопці. Ті, що за ним гналися. Одягнуті, як ти, — старий поглянув на небо і зітхнув. — А тепер біжи собі, бо через тебе я спізнююся на намаз.

Та я вже й так помчав далі проходом.

Наступні кілька хвилин я марно прочісував ринок. Можливо, старого торговця зрадили очі. Але ж він бачив блакитного змія! Думка взяти того змія до рук... Я зазирав у кожен прохід, кожну крамничку. Ані духу Гассанового.