Ловець повітряних зміїв полностью

— Поліцейське управління досі на місці, — сказав Фарід. — Чого-чого, а поліцейських у Кабулі не поменшало. А от повітряних зміїв і крамничок із ними ти не знайдеш ані на Джаде Майванд, ані деінде в місті. Дні повітряних зміїв скінчилися.

Джаде Майванд тепер скидалася на гігантський піщаний замок. Будинки були або цілком знищені, або ледве трималися купи — у стінах і дахах зяяли діри від ракетних ударів. Цілі квартали перетворилися на руйновище. Я побачив прошиту кулями табличку, що косо стирчала з гори уламків. На ній ще можна було прочитати: «ПИЙ КОКА-КО...». Побачив дітлахів, які бавилися на руїнах будинку без вікон поміж гострих уламків цегли й каміння. Велосипедисти та запряжені мулами візки оминали дітей, приблудних собак і купи брухту. Над містом і понад річкою імлою зависла курява, до неба здіймався одинокий стовп диму.

— А де дерева? — запитав я.

— Їх позрізали, щоб опалювати оселі взимку, — відказав Фарід. — І шураві теж багато позрубували.

— Навіщо?

— Бо на деревах ховалися снайпери.

Мене охопив смуток. Повернення в Кабул нагадувало несподівану зустріч із давнім приятелем, якого давним-давно не бачив, коли дивишся і розумієш, що життя його не балувало: він став бездомним і втратив геть усе.

— Мій батько збудував був сиротинець у Шар-е-Когне, старому місті на південь звідси, — сказав я.

— Ага, пригадую, — відповів Фарід. — Його знищили кілька років тому.

— Можеш пригальмувати? — попросив я. — Хочу трохи тут прогулятися.

Фарід припаркувався біля узбіччя на глухій вуличці поблизу занепалого покинутого будинку без дверей.

— Колись тут була аптека, — пробурмотів Фарід, вилазячи з машини.

Ми подалися на Джаде Майванд і повернули праворуч, на захід.

— Що це за запах? — спитав я.

У мене аж очі сльозилися.

— Дизель, — відповів Фарід. — Міські генератори постійно вимикаються, тож на електрику покладатися годі, от люди й користуються дизельним пальним.

— Дизель... А пригадуєш, чим ця вулиця пахла раніше?

Фарід усміхнувся.

— Кебабом.

— Кебабом з ягнятини, — підтвердив я.

— Ягнятина, — повторив Фарід, перекочуючи це слово на язиці. — Тепер у Кабулі ягнятину їдять хіба що таліби...

Раптом він потягнув мене за рукав.

— До речі, про талібів...

До нас наближалося авто.

— «Бородатий патруль», — прошепотів Фарід.

І от я вперше побачив представників талібану. Тобто я, звісно, бачив їх по телевізору, в інтернеті, на обкладинках журналів і в газетах. Але тепер між нами було менше п’ятдесяти футів, і я переконував себе, що присмак, який з’явився у роті, — це не страх у чистому вигляді. Запевняв себе, що плоть моя не через них зненацька прилипла до кісток, а серце зовсім не вискакує з грудей... Ось вони. У всій красі.

Повз нас неквапно проїхав червоний пікап «тойота». У кузові сиділи навприсядки кілька молодиків із суворими обличчями. Усі з бородами і в чорних тюрбанах. За плечима в них висіли автомати Калашникова. Смаглявий хлопець з густими зрослими бровами, якому на вигляд було ледве двадцять, крутив у руці батіг і ритмічно поляскував ним по боку вантажівки. Його очі блукали, аж раптом зупинилися на мені. Перехопили мій погляд. Ще ніколи в житті я не почувався таким беззахисним. Потім таліб плюнув — слина була коричнева від тютюну — і відвернувся. А я відчув, що знову можу дихати. Пікап покотився по Джаде Майванд, залишаючи по собі хмару куряви.

— Та що це з тобою? — зашипів Фарід.

— А що?

— Ніколи не витріщайся на них! Ти мене зрозумів? Ніколи!

— Я ж не навмисне.

— Ваш приятель правду каже, ага. Це все одно, що тицьнути палицею в скаженого пса, — озвався хтось.

Голос належав старому босоногому жебракові, який сидів на східцях побитого кулями будинку. Він був у зношеному чапані, що перетворився вже на рам’я, і мав на голові вкритий кіркою бруду тюрбан. Ліва повіка прикривала порожню очницю. Артритною рукою жебрак вказав туди, куди поїхав червоний пікап.

— Вони їздять і придивляються. Придивляються і сподіваються, що хтось їх спровокує. Рано чи пізно хтось мусить-таки. Тоді пси бенкетують, кінець їхній нудьзі, й усі кажуть «Аллаху Акбар». Бувають, звісно, дні, коли ніхто нічого не порушує... Ну, знаєте, насильству не конче потрібна причина.

— Коли поряд таліби, дивися собі під ноги, — сказав Фарід.

— Ваш приятель дає дуже слушні поради, — знову втрутився жебрак. Зайшовся вологим кашлем і сплюнув у замащену хустинку. — Простіть мені, але чи не пожертвуєте старому бодай кілька афгані? — видихнув опісля.

— Бас. Ходімо, — сказав Фарід, тягнучи мене за руку.

Я простягнув злидареві сто тисяч афгані — це приблизно три долари. Коли той нахилився, щоб узяти гроші, його сморід — суміш скислого молока та немитих тижнями ніг — ударив мені в ніздрі, аж нутрощі стиснулися. Жебрак хутенько заховав гроші за пазуху, а його єдине око швидко роззирнулося навсібіч.

— Красно дякую за ваше добросердя, ага-сагіб.

— Ти знаєш, де сиротинець у Карт-е-Се? — запитав я.