Ловець повітряних зміїв полностью

— Можливо, вам варто знову написати про Афганістан, — сказав Вагід. — Розповісти світу, що талібан робить з нашою країною.

— Ну, я не... я не зовсім такого типу письменник.

— А... — промовив Вагід, киваючи і ледь помітно червоніючи. — Вам, звісно, видніше. Не мені вам щось пропонувати...

Саме тоді Мар’ям і та друга жінка ввійшли в кімнату, несучи на невеликій таці дві чашки та заварник. На знак поваги я підвівся, притиснув руку до грудей і схилив голову.

— Солям алєйкум, — привітався.

Жінка, що загорнулася в хіджаб так, аби він прикривав нижню частину її обличчя, теж схилила голову.

— Солям, — відказала тихенько.

Ми не зустрілися поглядами. Я стояв, а вона наливала чай.

Жінка поставила переді мною парке горня і вийшла з кімнати так тихо, що з-під її босих ніг не почулося ні звуку. Я сів і сьорбнув міцного чорного чаю. Врешті Вагід порушив незручну тишу.

— То що привело вас назад у Афганістан?

— Любий брате, а що приводить їх усіх назад у Афганістан? — озвався Фарід, звертаючись до Вагіда, але затримавши на мені зневажливий погляд.

— Басі — різко сказав Вагід.

— Завжди одне й те саме, — не вгавав Фарід. — Продати землю, продати будинок, зібрати гроші та шаснути собі додому, як та миша. Повернутися в Америку і витратити гроші на сімейну відпустку в Мексиці.

— Фаріде! — гарикнув Вагід. Діти та навіть сам Фарід стрепенулися. — Чи ти забув про добрі манери?! Тут мій дім! Цього вечора Амір-ага — мій гість, і я не дозволю тобі отак мене ганьбити!

Фарід розтулив рот, уже готовий щось сказати, але передумав і змовчав. Обперся об стіну, пробурмотів щось дуже тихо і поклав спотворену ногу на здорову. Не відривав від мене звинувачувального погляду.

— Аміре-ага, пробачте, — сказав Вагід. — У мого брата язик ще змалечку вдвічі швидший за мозок.

— Насправді це моя провина, — відповів я, намагаючись усміхнутися під пильним Фарідовим поглядом. — Я не ображаюся. Слід було йому пояснити, які справи привели мене сюди, в Афганістан. Я не продавати нерухомість приїхав. Я їду в Кабул, щоб знайти одного хлопчика.

— Хлопчика, — повторив Вагід.

— Так.

Я витяг поляроїдну світлину з кишені сорочки. Побачив фото Гассана — і кірка на свіжій рані, завданій його смертю, знову тріснула. Я мусив відвести від нього погляд. Передав світлину Вагідові. Той уважно її роздивлявся. Поглянув на мене, потім знову на фото.

— Цього хлопчика?

Я кивнув.

— Цього хазарейського хлопчика?

— Так.

— Хто він вам?

— Його батько багато для мене означав. Оцей чоловік з фотографії. Він загинув.

Вагід кліпнув.

— Він був вашим другом?

Інстинктивно я хотів сказати «так», ніби на якомусь глибинному рівні теж прагнув зберегти батькову таємницю. Але брехні було вже й так задосить.

— Він був моїм зведеним братом, — я ковтнув слину. І додав: — Моїм незаконним зведеним братом.

Обернув чашку. Термосив її ручку.

— Я не хотів пхати носа.

— Ви й не пхали, — відказав я.

— І що ви робитимете з малим?

— Заберу в Пешавар. Там є люди, які про нього дбатимуть. Вагід віддав мені світлину і поклав грубу руку на моє плече.

— Ви — шляхетний чоловік, Аміре-ага. Справжній афганець.

Я внутрішньо зіщулився.

— Я пишаюся, що сьогодні ви — гість у моєму домі, — сказав Вагід.

Я подякував і кинув погляд на Фаріда. Той потупив очі та перебирав потріпаний край солом’яного килимка.

Трохи згодом Мар’ям та її мати принесли дві миски з гарячою овочевою шорвою та два буханці хліба.

— На жаль, ми не можемо запропонувати вам м’яса, — сказав Вагід. — Бо тепер тільки таліби можуть собі його дозволити.

— На вигляд дуже апетитно, — відказав я.

Смакувало теж чудово. Я запропонував Вагіду з дітьми теж скуштувати, але той відповів, що вони всією сім’єю повечеряли перед нашим приїздом. Тож ми з Фарідом закачали рукави, вмочили хліб у шорву та взялися їсти руками. Поки ми їли, я помітив, що троє Вагідових хлопчиків — щуплі, із замурзаними обличчями та короткостриженим каштановим волоссям під ярмулками — кидають скрадливі погляди на мій цифровий наручний годинник. Наймолодший прошепотів щось на вухо братові. Брат кивнув, не відводячи очей від годинника. Найстарший з хлопців — припускаю, йому було років дванадцять — гойдався туди-сюди, прикипівши поглядом до мого зап’ястка. Після вечері я помив руки водою, що її Мар’ям лила з глиняного горщика, та попросив у Вагіда дозвіл зробити його хлопчикам гадіє — подарунок. Він відмовив, але я наполягав, тож Вагід неохоче погодився. Я розщібнув ремінець і віддав годинник найменшому з трьох. Той смиренно пробурмотів «ташаккор».

— Він показує час у будь-якому місті світу, — сказав я малому.

Хлопці ввічливо закивали та стали передавати дарунок один одному, по черзі приміряючи його. Проте вони швидко втратили до нього цікавість — невдовзі годинник уже самотньо лежав на солом’яному килимку.

— Міг би мені розповісти, — сказав потім Фарід.

Ми лежали поруч на солом’яних килимках, які нам постелила Вагідова дружина.

— Розповісти що?

— Чому приїхав у Афганістан.

У його голосі вже не було тієї різкості, яка звучала з моменту нашої зустрічі.

— Ти ж не запитував, — відповів я.