— Ви його легко знайдете, він трохи західніше від бульвару Даруляман, — сказав той. — Малих звідси забрали в Карт-е-Се, бо колишній сиротинець потрощили ракети. Але це все одно, що витягнути когось із лев’ячої клітки і кинути в клітку з тигром.
— Дякую, ага, — сказав я і повернувся, уже готовий іти.
— Це у вас уперше, так?
— Перепрошую?
— Уперше побачили таліба?
Я нічого не відповів. Старий жебрак кивнув і всміхнувся. Показав ряд уцілілих зубів, кривих і жовтих:
— Пам’ятаю мить, коли я вперше побачив, як вони в’їжджають у Кабул. Який то був радісний день! Кінець убивствам!
На моєму обличчі розцвіла усмішка.
— Я знаю цю газель. Це рядки Гафіза.
— Так. А й справді, — відповів старий. — Я мав би згадати. Колись же я викладав в університеті.
— Невже?
Злидар закашлявся.
— З 1958-го до 1996-го. Читав лекції про твори Гафіза, Хайяма, Румі, Бейділя, Джамі, Сааді. Якось мене навіть запросили виступити в Тегерані, то було 1971-го. Я розповідав про містичного Бейдела. Пригадую, опісля всі аплодували мені стоячи. Ха! — він похитав головою. — Але ж ви бачили того молодика в машині? Хіба він цінує суфізм?
— Моя мама теж викладала в університеті, — сказав я.
— І як її звали?
— Софія Акрамі.
У його оці, попри запону катаракти, зблиснув вогник.
— Пустельна колючка живе собі та й живе, а весняна квітка відцвітає і в’яне. Така врода, така гідність і така трагедія!
— Ти знав мою матір? — запитав я, ставши перед старим навколішки.
— Авжеж знав, — відказав жебрак. — Після пар ми, бувало, сиділи і балакали. Востаннє я з нею розмовляв дощового дня перед випускними іспитами, ми тоді ще разом ласували одним шматочком смачнючого мигдалевого пирога... Мигдалевий пиріг і гарячий чай з медом... Софія була вже помітно вагітна, і від того ще більш вродлива. Ніколи не забуду, що вона мені сказала того дня.
— Що? Прошу, розкажи мені!
Баба завжди описував мені маму загальними штрихами, приміром: «Вона була достойна жінка». Але я прагнув подробиць: як її волосся блищало на сонці, яке морозиво їй смакувало найбільше, які пісні вона наспівувала, чи гризла нігті? Та баба забрав свої спогади в могилу. Можливо, вимовляючи її ім’я, він відчував провину за те, що скоїв одразу по її смерті? Чи, може, ця втрата так глибоко його поранила, завдала такого болю, що він просто не міг говорити про маму? Або і те, і те вкупі...
— Вона сказала: «Я дуже боюся». А я запитав: «Чому?» — і Софія відповіла: «Я незглибно щаслива, докторе Расуль, і це щастя лякає». Я поцікавився, чим саме, і вона пояснила: «Зазвичай таке щастя дарують тоді, коли збираються щось відібрати натомість». А я сказав: «Цить, не кажіть дурниць».
Фарід узяв мене за руку.
— Нам треба йти, Аміре-ага, — промовив м’яко.
Я забрав руку.
— Що ще? Що ще вона сказала?
Риси на старечому обличчі пом’якшали.
— Якби ж то я запам’ятав ще щось для вас... Але ні. Відколи померла ваша мати, минуло вже багато часу, а моя пам’ять понищена так само, як і ці будинки. Вибачте.
— Хоч якусь дрібничку, будь-що...
Старий усміхнувся.
— Спробую пригадати, обіцяю. Повертайтеся і знайдіть мене.
— Дякую, — сказав я. — Дуже дякую.
І я справді був вдячний. Тепер я знав, що моя мама любила мигдалевий пиріг з медом і гарячим чаєм, що вона бодай раз ужила слово «незглибно», що її лякало власне щастя. Таж цей старий безхатько щойно розповів мені про маму більше, ніж батько за все життя!
Ідучи до машини, ні я, ні Фарід ані слова не мовили про те, що для більшості не афганців здалося б неймовірним збігом: вуличний жебрак знав мою матір! Але нам обом було добре відомо, що в Афганістані, зокрема в Кабулі, такі абсурдні ситуації вважалися цілком звичайними. Баба частенько казав: «Візьми двох афганців, які ніколи раніше не бачилися, зачини їх у кімнаті на десять хвилин — і виявиться, що вони родичі».
Ми залишили старого на сходах будинку. Як же мені хотілося піймати його на слові, повернутися потім і з’ясувати, чи розкопав він у своїй пам’яті ще якісь спогади про мою маму. Проте нам більше не судилося перетнутися.
Сиротинець ми надибали в північній частині Карт-е-Се на березі пересохлої річки Кабул. Невисока будівля нагадувала казарму з побитими стінами, вікна її були позабивані дерев’яними дошками. Дорогою Фарід розповів, що район Карт-е-Се постраждав від війни чи не найсильніше в усьому Кабулі, і коли ми вийшли з машини, його слова підтвердилися. Уздовж доріг, подірявлених вирвами, стояли залишки будівель після артилерійських обстрілів і покинуті домівки. Ми проминули поіржавілий каркас перевернутого автомобіля, телевізор без екрана, напівугрузлий у купу сміття, стіну з гаслом, виведеним чорною фарбою: «ZENDA BAD TALIBAN!» («Хай живе талібан!»).
Нам відчинив худий лисуватий коротун з рідкою сивою бородою. Він був у поношеному твідовому піджаку та ярмулці, а на кінчику його носа сиділи окуляри з надщербленою лінзою. Крихітні очі, схожі на чорні горошинки, металися з-за скелець від мене до Фаріда.
