Ловець повітряних зміїв полностью

Ми мовчки проїхали площу і рушили в бік району Вазір-Акбар-Хан. Хоч куди глянь, над містом з висушеними на сонці цегляними будівлями висіла курна імла. За кілька кварталів на північ від площі Фарід вказав на двох чоловіків, що жваво перемовлялися на розі галасливої вулиці. Одноногий дядько — друга його нога була ампутована нижче коліна — бережно тримав у руках свій протез.

— Знаєш, що вони роблять? Торгуються за ногу.

— Той нещасний продає свою ногу?

Фарід кивнув.

— На чорному ринку за неї можна отримати гарні гроші. Кілька тижнів зможе дітей годувати.

На мій подив більшість будинків у Вазір-Акбар-Хані були з цілими дахами та неушкодженими стінами. Власне, вони дуже добре збереглися. Понад мурами де-не-де стриміли дерева, а буту на вулицях було значно менше, ніж у Карт-е-Се. Дорожні знаки, хоч деякі й були вицвілі та порешечені кулями, досі вказували шлях.

— А тут непогано, — зауважив я.

— Це й не дивно. Тут живе чимало важливих людей.

— Таліби?

— І вони теж, — відповів Фарід.

— Хто ще?

Він виїхав на широку вулицю з відносно чистими узбіччями. Обабіч дороги стояли обнесені мурами будинки.

— Люди, що стоять за талібаном. Мозковий центр їхнього уряду, якщо його можна так назвати: араби, чеченці, пакистанці, — пояснив Фарід. І вказав на північний захід. — П’ятнадцята вулиця, онде вона, її ще називають Серакі-Мегмена, «Вулиця гостей». Так їх тут величають — гостями. Відчуваю, колись ці непрохані «гості» поїдять нам кості...

— Та це ж він! — гукнув я. — Отам!

І показав на орієнтир, яким послуговувався ще в дитинстві. «Якщо заблукаєш, — казав мені тоді баба, — пригадай, що наприкінці нашої вулиці стоїть рожевий будинок». Тоді в усій нашій околиці тільки той будинок з гостроверхим дахом був такого незвичного кольору. І тепер теж.

Фарід повернув на потрібну вулицю. І я відразу побачив батьківський дім.

Якось на подвір’ї під заростями шипшини ми знайшли маленьку черепаху. Не знали, як вона туди потрапила, та й не переймалися цим, бо були надто захоплені. Натомість розмалювали черепашачий панцир яскраво-червоним — то була Гассанова ідея, чудова ідея, щоб не загубити тваринку в кущах. А потім ми вдавали пару дослідників-зірвиголів, що натрапили на гігантського доісторичного монстра в якихось далеких джунглях і привезли сюди, щоб показати світові. Посадили черепаху в дерев’яний візок, який Алі змайстрував для Гассана минулої зими на день народження, і уявляли, ніби то гігантська сталева клітка. О люди, уздріть вогнедишне чудовисько! Ми крокували по траві, тягнучи за собою візок, а яблуні та вишні довкола перетворилися на хмарочоси, що сягали небес, і з тисяч їхніх вікон визирали люди, аби подивитися на нашу дивовижу. Відтак пройшлися невисоким містком, вигнутим дугою, який баба збудував неподалік від фігових дерев, — для нас то був гігантський підвісний міст, що сполучав міста, а внизу попід ним замість маленького ставка пінилося велетенське море. Понад масивними колонами вибухали феєрверки, а поміж могутніми сталевими канатами, що злітали в небо обабіч мосту, стояли та салютували нам озброєні солдати. Маленька черепаха підстрибувала у візку, а ми тягнули його по вимощеній червоною цеглою під’їзній доріжці за кованими воротами та віталися зі світовими лідерами, які аплодували стоячи. Ми — це Гассан та Амір, славетні мандрівники та найвідоміші у світі дослідники, які от-от мали отримати почесну медаль за свій хоробрий учинок...