О четвертій ранку Сандра йшла по Віа-деї-Форі-Імперіалі в напрямку історичної пам’ятки, що її вважали головним символом Рима. Якщо вона добре пам’ятала те, чого їх навчали на уроках історії в школі, Колізей, урочисте відкриття якого відбулося у вісімдесятому році нашої ери, мав 188 метрів у довжину, 156 метрів у ширину і 48 метрів у висоту. Його арена була 86 метрів завдовжки і 54 метри завширшки. Їм навіть задавали вивчити відповідного віршика, щоб краще запам’ятати оті розміри, та найбільше Сандру вражав той факт, що споруда свого часу могла вмістити до сімдесяти тисяч глядачів.
Його тепер усім добре відома назва насправді була не офіційною, а швидше простонародним прізвиськом. Офіційно він називався Амфітеатр Флавіїв, а Колізеєм, тобто колосом, його прозвали через колосально велику бронзову статую імператора Нерона, що в ті часи стояла якраз навпроти амфітеатру.
На арені помирали без розбору люди й тварини. Перші — гладіатори, їх так називали через вид меча, «гладіо», яким вони були озброєні. Вони вбивали один одного або боролися з дикими звірами, яких звозили до Рима з найдальших куточків Імперії. Публіка обожнювала насильство, а деяких гладіаторів прославляли, як у наш час прославляють спортивних чемпіонів. Доки ті не помирали, звісно.
Із часом Колізей перетворився на символ послідовників Христа. А все через легенду, що не мала під собою ніякого фактичного підґрунтя, буцімто там римляни-язичники згодовували християн левам. Та легенда, можливо, знадобилася для того, щоб посилити згадку про справжні переслідування через їхню віру. Щороку в ніч з четверга на п’ятницю перед католицьким Великоднем від Колізея вирушав Хресний хід під проводом Папи на згадку про мученицьку смерть Христа.
Однак Сандрі мимоволі замість цієї легенди спадала на думку зовсім інша — та, яку їй розповів Макс, перш ніж піти з дому. «
Станція метро якраз навпроти монумента була ще зачинена, а майданчик перед нею — порожній. Ані туристів у черзі, ні самодіяльних акторів, одягнених, як римські центуріони, яким платили за можливість сфотографуватися разом. Лише кілька бригад працівників міської служби вдалині, що прибирали навколо, очікуючи на нову орду відвідувачів.
Зважаючи на таку безлюдність, Сандра була впевнена, що відразу помітить того, хто запросив її сюди. Утім з обережності прихопила із собою службовий пістолет, яким користувалася хіба що на поліційному полігоні раз на місяць, щоб не втратити навичок.
Почекала майже двадцять хвилин, але так ніхто й не з’явився. Поки вона роздумувала, чи не стала жертвою чийогось тупого жарту і чи не час іти геть, озирнулася знічев’я та помітила в залізній огорожі амфітеатру лаз. Одного прута в ґратах не було. Лаз для неї?
«Можливо, — сказала вона сама собі. — Та я нізащо туди не полізу».
Їй раптом захотілося, щоб Маркус був поряд. Його присутність надавала їй сміливості.
«Ти прийшла сюди не для того, щоб тепер розвернутися й піти. Отже, вперед!»
Сандра вийняла пістолет і, тримаючи його внизу вздовж стегна, пролізла через отвір у ґратах.
Вона опинилася в коридорі, що був частиною туристичного маршруту, і рушила в напрямку стрілок на табличках, які вказували дорогу відвідувачам.
Намагалася розчути якийсь звук, шерхіт — щось таке, що засвідчить: вона тут не сама.
Уже збиралася була піднятися сходами з травертину, які вели до кавеї[19], де колись влаштовувалася публіка, як почула чоловічий голос:
— Не бійтеся, агентко Веґа.
Він лунав з нижнього ярусу, з галерей, що перепліталися внизу й навколо арени. Сандра завагалася. Вона побоювалася іти туди.
Однак голос наполягав:
— Якби я хотів заманити вас у пастку, то не вибрав би цього місця.
Сандра замислилася. У його словах був здоровий глузд.
— Тоді чому тут? — запитала вона вголос, усе ще згори сходів.
— Не зрозуміли? Це ж випробування.
Жінка почала поволі спускатися сходами. Вона видавалася бездоганною мішенню, однак вибору не було. Намагалася призвичаїтися до темряви, а опинившись унизу, озирнулася довкола.
— Стійте там, де стоїте, — наказав голос.
Сандра повернулася й побачила темний силует. Чоловік сидів на капітелі, що впала з колони хтозна скільки століть тому. Не могла розгледіти обличчя, але зауважила, що на голові в нього кепка.
— Ну, то я витримала випробування?
— Не знаю ще… Я бачив вас по телевізору, коли ви перехрестилися навпаки. А тепер скажіть мені: ви одна з них?
Знову оте слово: «вони». Збіг з тим, що Діана Дельґаудіо написала на аркуші, змусив її здригнутися.
— Які такі «вони»?
— Ви розгадали загадку есемесок. Як вам це вдалося?
— Мій хлопець викладає історію, це його заслуга.
