Навіть перебуваючи в такому незручному положенні, Маркус відчув, що дорога, якою вони їхали, змінилася. Про це свідчила не лише уповільнена швидкість, а й той факт, що це вже був не асфальт. Від численних рівчаків і ям його раз-по-раз вдаряло об стінки багажника. Він чув шерхіт шин по ґрунтовій дорозі, який важко із чимось переплутати, — дрібні камінці підскакували й торохтіли об днище автомобіля.
Парочка в авто припинила балачку, і тепер Маркус був позбавлений будь-якої інформації. Який у них був намір і що вони робитимуть з ним, приїхавши на місце, він гадки не мав. А йому так кортіло про це знати, щоб не мучитися здогадками.
Машина різко звернула й зупинилася.
Маркус почув, як колишні медпрацівники з «Гамельну» вийшли, зачинивши за собою дверцята. Знадвору їхні голоси лунали як через вату.
— Допоможи мені відчинити, щоб перенести його всередину.
— А ти не можеш бодай зараз скористатися другою рукою?!
— Дисципліна, Ольго, — сказав суворо Фернандо й повторив: — Дисципліна.
Маркус почув скреготіння навісів воріт, після чого чоловік знову сів за кермо й завів двигун.
Моро встиг розвернутися через три кілометри, і тепер він мчав у зворотному напрямку, поглядаючи праворуч і ліворуч у пошуках універсала.
Він уже під’їхав приблизно до виїзду зі швидкісної траси, де їх загубив, коли завдяки повному місяцю помітив удалині задні фари автомобіля. Той стояв на невеликому пагорбі, по якому в’юнилася ґрунтова дорога.
З такої відстані йому важко було розгледіти, чи то саме універсал. Проте він побачив, що машина в’їжджала в якусь споруду з листового заліза.
Моро натиснув на педаль газу, щоб швидше домчати до виїзду з траси та дістатися до того місця.
Хтось відчинив капот багажника універсала й наставив йому в обличчя світло ліхтарика. Маркус мимохіть замружився та відсахнувся.
— Ласкаво просимо! — промовив Фернандо. — Зараз ми з тобою побалакаємо, і ти нарешті розкажеш нам, хто ти такий.
Він ухопив його за мотузок, яким той був обв’язаний за талію, і хотів був уже витягти його з багажника, однак Ольга зупинила чоловіка.
— Не треба.
Фернандо розвернувся та здивовано вирячився на неї.
— Чому?
— А навіщо? Ми вже й без цього дісталися кінця вистави. Професор наказав його вбити. Убити — і квит.
На обличчі вдаваного однорукого відбилося розчарування.
«Якої вистави?» — запитав себе подумки пенітенціарій.
— Треба ж іще розібратися з поліціянткою, — нагадав Фернандо.
«Якою ще поліціянткою?» — Маркус аж здригнувся від поганого передчуття.
— То вже потім, — відповіла Ольга. — Вона може стати для нас проблемою.
— Ти ж бо сама бачила її по телевізору, коли вона подавала знак. Звідки вона про нього знає?
«Про кого це вони говорять? Невже про Сандру?»
— Я довідався, що вона працює фотоекспертом. Вона слідство не веде. Але я про всяк випадок уже зметикував, як заткнути їй рота.
Тепер пенітенціарій уже упевнився, що йшлося саме про Сандру. І він ніяк не міг зарадити ситуації, нічим не міг їй допомогти.
Рудоволоса жінка відкрила сумочку, яку тримала в себе на колінах, і вийняла з неї маленький автоматичний пістолет.
— Твоя подорож, Фернандо, теж закінчується тут, — промовила вона та простягнула йому зброю.
Ще одне розчарування.
— Хіба ми не повинні були зробити це разом?
Ольга заперечно похитала головою:
— Так вирішив професор.
Фернандо взяв пістолет обома руками та втупився в нього, не знаючи, що з ним робити. Думка про самовбивство вже давно гніздилася у нього в голові. Він поміркував і погодився. Зрештою, то теж була своєрідна дисципліна. До того ж йому поталанило більше, аніж Джованні та Астольфі. Згоріти живцем чи викинутися з вікна — не найліпший спосіб звести рахунки з життям.
— Скажеш професорові, що я тримався гідно?
— Звісно, скажу, — пообіцяла жінка.
— А якщо я попрошу тебе зробити це замість мене?
Ольга підійшла та взяла в нього з рук пістолет.
— Скажу Кроппу, що ти повівся дуже мужньо.
Фернандо посміхнувся, здавався задоволеним. По тому обидва перехрестилися, але у зворотному напрямі, й Ольга відступила на кілька кроків.
Моро залишив свою машину метрів за сто й став підніматися схилом. Він уже майже вибрався нагору, до того покинутого чи то складу, чи то стайні, та побачив світло в одному з розбитих вікон. Рушив уперед, на ходу дістаючи пістолет.
Сарай був освітлений фарами універсала й ліхтариком. Він налічив трьох осіб. Один був у багажнику, зв’язаний і з кляпом у роті.
«Дідько!» — вилаявся подумки Моро. Шосте чуття його не підвело: оті двоє, однорукий і рудоволоса, задумали щось лихе. Поки він марно прислухався, щоб збагнути, про що вони говорять, жінка, тримаючи в руці пістолет, відступила на крок і навела зброю на однорукого чоловіка. Не можна було чекати.
Моро ліктем вибив вікно й умить націлив на неї свій пістолет:
— Не руш!
Усі троє водночас повернули до нього голови.
— Кидай зброю! — наказав віцеквестор.
Жінка вагалася.
— Кидай, кажу!
Вона послухалася. Підняла догори обидві руки, а Фернандо, дивлячись на неї, теж задрав догори руку.
— Я поліціянт. Що тут коїться?
