Баттіста Ерріаґа знав, що вона каже правду. Навів довідки щодо поліціянтки, коли шукав її номер телефону.
— «Вони» — це поклонники диявола?
— Ви вірите в демона, агентко Веґа?
— Не дуже. А треба?
Ерріаґа не відповів.
— Що вам відомо про цю історію?
— Знаю, що хтось захищає римського монстра, хоча не можу збагнути навіщо.
— Ви говорили про це зі своїм керівництвом? Що кажуть?
— Не вірять. Наш патологоанатом, лікар Астольфі, саботував слідство, перш ніж накласти на себе руки, але, на їхню думку, він скоїв це в стані тимчасового потьмарення розуму.
Ерріаґа коротко засміявся.
— Схоже, ваше керівництво дещо від вас приховало.
Сандра вже давно це підозрювала, але, почувши таке відкрито, розлютилася.
— Тобто як? Про що ви говорите?
— Про чоловіка з вовчою головою… Я впевнений, ви про нього не чули. Ідеться про символ, знайдений у різних формах, але завжди пов’язаний зі злочинами. Ось уже понад двадцять років поліція тримає такі справи в цілковитій таємниці. На цей час їх налічували двадцять три, але запевняю вас: їх значно більше. Річ у тім, що в усіх цих злочинах немає нічого спільного, окрім отієї антропоморфної фігури. Кілька днів тому її знайшли у квартирі Астольфі.
— Навіщо така секретність? Не розумію.
— Поліціянти не в змозі пояснити, хто і що криється за такою поведінкою. Хай там як, але навіть думка про те, що це може якось виходити за межі суто раціонального сприйняття, змушує їх тримати все в таємниці й не розглядати глибше.
— Але ж вам відома причина, чи не так?
— Люба Сандро, ви поліціянтка й тому вважаєте за норму, що всі навколо стоять на боці добра, та ще й щиро дивуєтеся, коли хтось вболіває за зло. Не хотілося б мені змушувати вас змінити думку, однак дехто вважає, що охорона темного боку людської природи необхідна для виживання нашої раси.
— Присягаюся, що я все одно нічого не розумію.
— Погляньте навколо, придивіться до цього місця. Колізей завжди був місцем насильницької смерті. Люди повинні б утікати світ за очі від такого видовища, а замість того охоче за ним спостерігали, ніби за веселою розвагою. Можливо, вони були лютими чудовиськами, наші предки? Ви справді гадаєте, що за багато століть щось змінилося в людській природі? Люди спостерігають по телевізору за подіями, пов’язаними з римським монстром, з тією самою нездоровою цікавістю, як колись за цирковою виставою в Давньому Римі.
Сандра мусила визнати, що таке порівняння не здалося їй аж таким недоречним.
— Юлій Цезар був кривавим завойовником, не менш кривавим за Гітлера. Однак сьогодні туристи купують футболки з його профілем. Одного дня, через кілька тисячоліть, можливо, робитимуть так само і з нацистським фюрером? Погодьтеся, ми з легкістю прощаємо гріхи минулого й цілими родинами приходимо до Колізею, щоб усміхнено фотографуватися там, де колись панувала жорстокість, де на людей чатувала смерть.
— Я згодна з тим, що людська раса за своєю природою схильна до садизму та байдужості, але навіщо захищати зло?
— Тому що війни звіку-правіку є рушієм прогресу: руйнують, щоб побудувати краще. І намагаються удосконалитися в усіх сферах, щоб узяти гору над іншими, щоб їх підкорити собі. І щоб їх самих не підкорили.
— А диявол тут до чого?
— Не диявол, а релігія. Кожна релігія світу думає, що володіє абсолютною правдою, попри те що та правда часто вступає в конфлікт з правдою інших вірувань. Ніхто не переймається тим, щоб відшукати спільну правду, кожен стоїть на своєму, не відступаючи ані на йоту від власних переконань. Вам це не здається безглуздим, зважаючи на той факт, що Бог — один-єдиний? Тоді чому для сатаністів має бути інакше? Вони не вважають, що стоять на хибному шляху, їм навіть на думку не спадає, що в їхніх учинках є щось неправильне. Вони виправдовують насильницьку смерть так само, як ті, хто закликає до війни заради віри. Адже християни теж влаштовували хрестові походи, а мусульмани досі ведуть джихад.
— Тобто… це все сатаністи?
Ерріаґа розкрив таємницю другого рівня. Додавати ще щось не мало сенсу. Ті, хто визнавав за святиню антропоморфну фігуру чоловіка з вовчою головою, були сатаністами. Однак сенс того вислову був занадто широкий і багатосторонній, щоб якась там простакувата дурепа в поліційній формі могла його збагнути.
То вже був третій рівень таємниці, що мусив залишатися недосяжним.
А тому Баттіста Ерріаґа вирішив її задовольнити:
— Так, це сатаністи.
Сандра відчула розчарування. Розчарування через те, що віцеквестор Моро і, можливо, комісар Креспі не повідомили їй про цей аспект справи, применшивши роль Астольфі та її власне відкриття щодо судмедексперта. Та ще більше вона була розчарована фактом, що ті, хто захищав монстра, виявилися зрештою банальними поклонниками диявола. Якби не було жертв, вона б, напевно, розреготалася перед такою абсурдністю.
— Чого вам треба від мене? Навіщо ви примусили мене прийти сюди?
Ось вони й дійшли до суті справи. У Баттісти Ерріаґа було для неї завдання, дуже делікатне. Він сподівався, що ця жінка з ним упорається.
— Я хочу допомогти вам зупинити соляного хлопчика.
