Вона вискочила до вестибюлю, щоб подзвонити. Їй уже бракувало сил на те, щоб залишатися з рештою команди, і вона скористалася тим, що надвечір фоє нарешті спорожніло, це гарантувало їй принаймні відносну приватність. Однак тепер вона вже шкодувала, що їй спало на думку зателефонувати Максові. Був острах, що він збагне справжню причину її відстороненої поведінки.
— Я не можу завжди бути з тобою, на всі сто відсотків. Ти ж це розумієш?
Вони вже говорили про це раніше. На його думку, все вирішувалося просто: Сандрі слід змінити роботу. Він узагалі відмовлявся сприймати, як комусь може подобатися товктися серед трупів убитих і злочинців.
— У тебе є коледж, твої уроки історії, твої студенти… А в мене є це… — відповіла вона, намагаючись поводитися терпляче.
— Я поважаю твою роботу; я лише кажу, що ти могла б розглянути можливість іншого стилю життя. Ото і все.
Що ж, він, може, й мав рацію. Сандра аж занадто сприймала все близько до серця. Відчувала якусь важкість внизу живота, ніби там поселився великий паразит, що висмоктував з неї всі сили, посилаючи взамін імпульси тривоги.
— Коли помер мій чоловік, усі навколо торочили мені, щоб я змінила роботу. Мої рідні, мої друзі. А я от така вперта, що вирішила нікого не слухати. Насправді протягом цих трьох років я несвідомо уникала справ, де було насильство. Коли ж я не могла уникнути цього, я тупо ховалася за об’єктивом фотоапарата. Як наслідок — втікала якомога швидше з місця злочину та від виду крові, не доводячи як слід справу до кінця. Ось чому я не відразу помітила, що Діана Дельґаудіо ще була жива. Це все моя провина, Максе. Я побувала на місці злочину, однак ніби мене там узагалі не було.
По той бік лінії Макс тяжко зітхнув.
— Я кохаю тебе, Веґо, і знаю, що тобі це може здатися егоїстичним з мого боку, але я мушу сказати: ти приховуєш від мене ще щось. Не знаю що, але приховуєш.
Сандра розуміла, що він говорить це задля її ж користі, адже Макса хвилювало їхнє майбутнє.
— Можливо, ти маєш рацію, це я все перебільшую. Однак обіцяю тобі: щойно все це закінчиться, ми сядемо й поговоримо.
Такі слова повинні були його заспокоїти.
— Повертайся швидше, я чекатиму.
Сандра натиснула на «відбій», потім ще якусь мить дивилася на екран мобільного, що його тримала в руці. Вона справді добре почувалася? Цього разу запитання надходило від неї, не від Макса. Утім вона не знайшла, що відповісти, ні йому, ані самій собі.
День видався довгий, уже й вечоріло. Але ніхто з команди Моро не залишив би квестуру, не зробивши все можливе для розкриття справи, пов’язаної зі смертю двох колег.
Сандра вже рушила була до одного з ліфтів, щоб повернутися до оперативного залу ЦОС, аж тут помітила, що в фоє на одному з пластмасових стільців, призначених для відвідувачів, досі сиділа мати Джорджо Монтефйорі. Сиділа й терпляче чекала. І тримала на колінах пластиковий пакет, який вручив їй Моро кілька годин тому.
Поліціянтка швиденько стала до неї спиною, бо побоювалася, що та її зараз упізнає, адже бачила її разом з віцеквестором. Натиснула на кнопку, щоб викликати ліфт. Та коли двері вже розчинилися перед нею, зайти всередину не змогла. Двері зачинилися, Сандра розвернулася й рушила до жінки.
— Добрий вечір, синьйоро Монтефйорі, я Сандра Веґа, працюю в ЦОС. Я можу вам чимось допомогти?
Жінка непевно потиснула простягнуту для привітання руку — можливо, сама не вірила, що хтось погодився її вислухати.
— Я розмовляла з вашими колегами, вони сказали, щоб я зачекала. Але я не можу чекати, — виправдовувалася жінка.
Говорила вона якимось розгубленим тоном. Сандра навіть злякалася, що та от-от знепритомніє.
— Бар у нас у квестурі вже зачинено, але тут є автомати з їжею. Може, перекусите трішки?
Жінка важко вдихнула й видихнула:
— Втрата сина — це страшне горе.
Сандра уважно на неї поглянула.
Жінка повела далі:
— Але ніхто не говорить тобі найголовнішого, що це насамперед важко фізично. — У її погляді було стільки гіркоти, а ще — несумнівне усвідомлення. — Важко вставати вранці з ліжка, важко пересуватися, важко навіть ходити в туалет чи навіть тупо дивитися у стіну. Навіть зараз мені важко дивитися на вас, розплющувати й заплющувати очі… ви мені вірите?
— Так, вірю, — відповіла Сандра.
— Тоді не запитуйте в мене, чи хочу я їсти; краще вислухайте те, що я маю вам сказати.
Сандра зрозуміла: цій матері не потрібне її співчуття, вона потребує уваги.
— Згода. Я вас слухаю.
Жінка вказала на пластиковий пакет:
— Сталася помилка.
— Яка помилка? Не розумію…
— Я просила, щоб мені повернули всі особисті речі Джорджо.
— Так, я знаю.
Сандра пам’ятала пластикові пакети, схожі на пакети з пральні, у яких був одяг Діани та її хлопця. Ті пакети їй показував Моро. Він тоді сказав, що саме мати Джорджо наполягала, щоб їй повернули речі сина. Віцеквестор описав її поведінку як один з типових наслідків материнського болю.
— Я перевірила, — сказала жінка, відкриваючи пакет і показуючи його вміст: білу сорочку. — Це сорочка не мого сина. Ви переплутали.
