Попри це спокою Баттіста Ерріаґа не відчував. Йому снився Мін, його добрий друг-велетень, якого він убив у юності на Філліпінах. Однак щоразу, коли таке траплялося, Баттісту охоплювала тривога. Це завжди правило за попередження. Попередження про небезпеку, що насувалася на нього зусібіч, як гроза. Однак ота страшна таємниця з його далекої юності була дрібницею порівняно з тим, що він намагався захистити цього разу.
Події розвивалися занадто швидко. Уже задіяно ризикований механізм, зупинити який він був не в змозі.
Минулої ночі стався ще один напад, який закінчився подвійним убивством.
Смерть не викликала в нього обурення, а загибель невинних не змушували переживати співчуття до них. Такими були правила гри. Він не брехав сам собі. Насправді перед лицем смерті інших ми оплакуємо себе самих. Звісно, не дуже шляхетне почуття: боїмося, що одного дня прийде наш час.
Єдине, що його непокоїло, то це той факт, що цього разу загинуло двоє поліціянтів. Це ускладнювало справу.
Однак він мусив визнати: їм таки поталанило. Самогубство судмедексперта послугувало гальмом. Той ідіот Астольфі дав себе викрити, однак з його боку було дуже дотепно накласти на себе руки, перш ніж поліція встигла зрозуміти, якою була його роль у всій справі.
Та Ерріаґа мусив обов’язково дізнатися, чи немає ще когось, хто йде по сліду соляного хлопчика, хоча він би все одно рано чи пізно наткнувся на нездоланну перешкоду.
І тоді його таємниця залишалася б нерозкритою.
Багато років тому припустилися великої помилки: недооцінили дуже серйозну небезпеку. Тепер настав час її виправити. Однак, на лихо, події розвивалися занадто швидко. Ось чому йому обов’язково слід було дізнатися напевне, на чому зупинилося поліційне розслідування.
Був тільки один-єдиний спосіб це зробити: доведеться відмовитися від плану перебування в Римі цілком анонімно.
Треба буде повідомити одній особі про своє прибуття до міста.
Готель «Де-Руссі» був розташований наприкінці Віа-дель-Бабуіно, — вишуканої вулиці, яка сполучала П’яцца-дель-Пополо з П’яцца-ді-Спанья і дістала свою назву від статуї п’яного Сілена[12], який розлігся біля водограю. Виготовлена вона була ще 1571 року. Обличчя скульптури таке потворне, що римляни прозвали бідолашного бога «бабуіном» — промовляючи ім’я через «і» за римським діалектом.
Баттіста Ерріаґа зайшов до п’ятизіркового готелю, насунувши козирок бейсболки на очі, щоб ніхто не зміг роздивитися його обличчя, і рушив до розташованого у внутрішньому саду готелю бару «Стравінський» — ексклюзивного місця відпочинку, де пропонували хороші коктейлі й вишукані страви й де від перших теплих днів весни накривали столики безпосередньо в саду.
Тієї пори відвідувачі саме снідали. Якийсь чоловік років сімдесяти з манерами авторитетного, поважного бізнесмена пригощав своїх ділових партнерів з Китаю.
Його звали Томмазо Оґі. Корінний мешканець Рима в кількох поколіннях, виходець із дуже бідної родини, він розбагатів на будівництві в ті роки, коли місто перебувало в руках підприємців без совісті, яким було начхати на історію та добробут столиці, адже вони дбали тільки про те, щоб нажитися самим. Оґі мав друзів серед можновладців та політиків, моральні принципи яких викликали великі сумніви, був пов’язаний з масонами. Він займався переважно спекуляціями та корупцією, в обох царинах був справжнім майстром. Кілька разів його притягували до розслідувань магістратури щодо злочинів різного типу, а одного разу навіть звинувачували у зв’язках з кримінальним світом. Та щоразу йому щастило якось відбутися, та ще й так, щоб ані краплі бруду не залишилася на його незаплямованій репутації.
Може здатися дивовижним, але такі особи, як він, зазвичай виходили сухими з води, ще й здобували авторитет у чужих очах і разом з ним певну владу. Томмазо Оґі вважали одним з хазяїв Рима.
Ерріаґа був молодший за нього років на десять, а проте, заздрив його вмінню жити. Тому, як гордовито тримав той голову з ретельно зачесаним назад сріблясто-сивим густим волоссям. Його легкій засмазі, що надавала образу свіжого, здорового вигляду. Ерріаґа відразу побачив його в барі: вишуканий діловий костюм від Карачені, у виготовлених на замовлення англійських черевиках ручної роботи. Баттіста попросив офіціанта принести йому папір та ручку, написав записку і вказав, кому її передати.
Коли Томмазо Оґі отримав послання, вираз його обличчя вмить змінився. Уся засмага враз кудись поділася разом з усмішкою, поступившись тривожній блідості. Підприємець вибачився перед своїми гостями, швиденько щось сказав і рушив до туалету, як йому було наказано.
Відчинивши двері, він відразу наткнувся на Ерріаґу, якого вмить упізнав.
— То це справді ти.
— Ніхто не повинен знати про те, що я в Римі, — спрожогу попередив його Баттіста, знімаючи бейсболку та замикаючи двері на ключ.
— Ніхто й не дізнається, — запевнив його Оґі. — Але в мене там гості, я не можу змушувати їх чекати.
Ерріаґа підійшов до нього впритул, пильно глянув в очі:
— А я тебе надовго й не затримаю. Маю лише невеличке прохання.
