Вони заїхали на майданчик для паркування поблизу Віа-деї-Джуббонарі. Машину залишили там, а самі рушили пішки до Кампо-де-Фйорі[18]. Те місце скидалося на великий майдан, однак відрізнялося від інших, бо колись там було голе поле. Будинки та палаци побудували вже згодом, оточивши ними, мов огорожею, колись квітучий простір.
Попри те що в назві майдану звучав натяк на красу й буколічну вишуканість, площа Кампо-де-Фйорі асоціювалася з жахливими речами. В історію Рима вона потрапила як місце, де колись облаштовували «вовчок», тобто вертикальну дибу, — знаряддя для катувань, що його широко використовували за доби Середньовіччя для «викручування суглобів плечей злочинців» за допомогою грубої мотузки. Там також спалювали тих, кого прирекли на смерть.
Як, приміром, на ній живцем спалили Джордано Бруно. Його звинуватили в єресі.
Маркус, як завжди, проходячи через ту площу, відвів погляд від бронзової статуї ченця-домініканця із чорним капшуком на голові та незворушним, суворим виразом обличчя. Бруно насмілився кинути виклик інквізиції і вирішив краще згоріти в полум’ї, аніж відмовитися від власних переконань філософа та вільнодумця. У Маркуса з ним було багато спільного: обидва вірили в силу розуму.
Фернандо йшов попереду хиткою ходою, розмахуючи єдиною рукою, як на параді. У своїй заширокій куртці він був подібний до клоуна.
Вони підійшли до примітного своїм оформленням палацу сімнадцятого століття, який зазнав чимало перебудов протягом наступних століть, але зберіг свою первісну велич.
У Римі було багато палаців, схожих на цей. Зовні вони здавалися занедбаними й старими, так само як їх мешканці — графи, маркізи, герцоги, які досі вихвалялися своїми аристократичними титулами, що вже давно не мали ніякої вартості, окрім колишньої слави часів сивої давнини. Та всередині тих палаців зберігалися фрески, антикварні меблі, шедеври мистецтва, яким міг позаздрити будь-який музей чи приватний колекціонер. Майстри такого рівня, як Караваджо, Мантенья, Бенвенуто Челліні, доклали чималу частку свого таланту, щоб прикрасити домівки вельмож їхньої епохи. А тепер побачити ті скарби мистецтва могли тільки нащадки, що, так само як їхні предки, вели своє існування, марнуючи спадок, нажитий завдяки несправедливим привілеям, отриманим їхніми предками в минулому.
— З яких статків живе Кропп? — поцікавився Маркус. — Адже він дозволяє собі жити в таких розкошах.
Фернандо повернувся до Маркуса й посміхнувся:
— Ти ще багато чого не знаєш, друже. — І наддав ходи.
Вони увійшли з чорного ходу. Чоловік натиснув вимикач, світло залило короткий сходовий проліт, що вів до підземного поверху з одним-єдиним приміщенням. Там було розташоване житло вахтера. Інші сходи чорного ходу вели до верхніх поверхів.
— Ласкаво прошу до мого дому, — сказав Фернандо, вказуючи на односпальне ліжко й малесеньку кухоньку, що займали практично всю кімнату. Одяг висів на вішаках, а ще там було кілька полиць для харчів, переважно консервів. — Зачекай тут.
Маркус ухопив його за передпліччя:
— Навіть не думай, я піду з тобою.
— У мене немає наміру надурити тебе, присягаюся! Та якщо хочеш, то ходімо.
Пенітенціарій увімкнув ліхтарик, і вони разом піднялися сходами службового входу. Після нескінченного ряду прольотів вони нарешті дісталися сходового майданчика. Там не було жодних дверей, якийсь глухий кут.
— Це жарт?
— Не втрачай віри, — задоволено захихотів Фернандо. По тому натиснув долонею на одну зі стін. Там відчинилися невеликі двері. — Я за тобою.
Маркус замість того, щоб іти першим, штовхнув його поперед себе у дверний отвір і рушив слідом.
Вони опинилися у величезному залі без меблів, але з вишукано прикрашеними та розписаними стінами. Єдиним предметом інтер’єру, окрім старої чавунної печі та великого, прикритого віконницями вікна, було прихилене до сіни велике дзеркало в золотій рамі, у якому відбивалося світло ліхтарика і їхні постаті.
Дверцята, через які вони сюди потрапили, були майстерно приховані в настінному розписі на всю стіну. Система потаємних ходів передбачалася первинним проєктом палацу, щоб надати змогу прислузі пересуватися будинком так, щоб не турбувати господарів. Такі секретні дверцята відчинялися та зачинялися безшумно, щоб не турбувати вельмож.
— Хто є в будинку? — запитав Маркус тихо.
— Кропп та Ольга, — відповів Фернандо. — Лише вони вдвох. Вони займають східне крило. Щоб потрапити туди, нам слід…
Він не встиг закінчити фразу, як пенітенціарій зацідив йому кулаком просто в обличчя. Фернандо впав на коліна, схопившись рукою за великого носа, з якого потекла кров. Твоєї ж миті він дістав ще удар ногою в живіт, від якого упав на підлогу.
— Хто в будинку? — знову запитав Маркус.
— Я тобі вже сказав, — заканючив той.
Пенітенціарій примусив його розвернутися, із задньої кишені його штанів вийняв наручники. Він помітив їх, коли вони піднімалися сходами, і ось тепер кинув їх тому просто в лице.
— Скільки ще брехні ти наплів мені?! Я тебе вислухав, але ти повівся зі мною не дуже щиро!
— Чому ти так говориш?! — проскиглив той і сплюнув кров’ю на мармурову підлогу.
