Я довго вирішував, чи варто повертатись до цього готелю. Саме тому, що мені не хотілося цієї сцени. Цього погляду не хотілось — ого, а в корчмаря є гідність, і він подивився мені в очі саме так, як я того заслуговував.
Як на нелюда, чия перевага в силі не робить його анітрохи шляхетнішим.
Звичайно, слід було оминути готель; ще не пізно й тепер — усміхнутися зневажливо, розвернутися, піти…
— Я співчуваю, — сказав я хрипло. — І перепрошую. Я помилився тоді… у підрахунках.
Він усе ще дивився. Бліде обличчя його потроху бралося червінню, а в очах стояв жах — ніби гримуча змія приповзла до нього, присягаючись у любові.
Я підійшов упритул.
Простягнув руку — він відсахнувся, та, пам’ятаючи нашу останню зустріч, опиратись не став.
Я зняв хустку з його голови. Так, монетку намагалися відліпити, і порізи — сліди цих спроб — загоїлись не так давно…
Срібне кружало впало мені в долоню, профілем Ібрина Другого догори. На монеті король був ще без бороди…
— Перепрошую, — сказав я ще раз і поклав монету на конторку.
Корчмар притискав долоню до лоба.
Я переступив з ноги на ногу, роздумуючи, чи треба ще щось сказати або зробити. Не придумав; ніяково кивнув. Розвернувся. Вийшов.
* * *«…І ще я обіцяла розповісти тобі, як склалася доля решти дівчат із нашого пансіону. Ти знаєш, у нас дуже тісна дружба й досі… З усіма, окрім хіба Віки. Вона й за юних літ була честолюбна, її амбіції сягали так далеко, як ні одна з нас і мріяти не сміла… І що ти думаєш? Утім, усе своїм порядком.
Багато хто з нас мріяв вийти заміж за мага. Тобто, як ти розумієш, усіх розваг у нас було — сидіти на ґаночку й фантазувати, хто б за кого заміж пішов… Як шкода, що я не можу познайомити тебе з моїм Вінком! Коли ми оженились, він був просто учнем призначеного чаклуна, і незрозуміло було, витримає спробу чи ні, і який ступінь дадуть. Але я — зрозумій! — пішла за Вінка не тому, що він мав дістати магічне звання — аж ніяк! Я покохала його всім серцем — осяяло мене те саме почуття, про яке мріялося в пансіоні…
І він витримав спробу, тільки уяви, і дали йому ступінь — другий, а це для призначеного мага мало не найвищий бал! Я була надзвичайно щаслива… Утім, усе своїм порядком.
Віка… Ну й амбіційна, скажу тобі, особа! За півроку після нашого з Вінком весілля — я вже важка була — дізнаюсь, уяви, що Віка вийшла… за вродженого! Уяви, що за витівка… Усім відомо, що вроджені чаклуни поводяться із собаками куди краще, ніж із жінками. Віку попереджали наполегливо й неодноразово: подумай, що ти робиш, дурненька! Але якщо вже ґедзь напав — нічого тут не вдіяти, так і проживе все життя, гедзем покусана…
…Так, то про що це я? А, Віка…
