Ледь переступивши поріг своєї оселі, я кинувся до підвалу, до заповітного слоїка.
Підставка для взуття спробувала була стягнути з мене чобіт — я задоволено грубо копнув її. Час дорого коштує; я повернувся додому не за тим, щоб відпочивати. Я прийшов по гроші…
Гидко вискнули незмащені петлі. У рудо-коричневій темряві скляний слоїк здався залізним, іржавим.
Плюснуло під ногами — я послизнувся й дивом утримався, щоб не впасти. Опустив очі…
На долівці маслянисто поблискувала бура калюжа. Пахло болотом — затхлим, мертвим, без єдиної жабки.
Я підняв очі на слоїк.
Тріщина не впадала в око. Можна було подумати, що це нерівна смужка на склі, — та це була тріщина. Кругла посудина репнула, як перестиглий плід; коли я, уже все розуміючи, але ще не наважуючись вірити, зняв важку кришку з вензелем Таборів — усередині банки виявилась порожнеча.
Вогка гнилизна.
Умови, несумісні з грішми.
Ніколи в мене не було сентиментальних почуттів до рідної оселі. Утім, останнім часом багато чого, що відбувалося зі мною, виявляється по-новому…
Коли запалав, зігріваючи простиглі стіни, камін, коли я сів у крісло, засвітив плавальні підстельні світильники й витягнув ноги на ослінчик — на хвилину здалося, що все гаразд. Я не вигравав Кари, я нікуди не ходив, я нікого не зустрічав; літо закінчилось, настала осінь, та й усе…
У шибу затарабанили часто й вимогливо. Я поморщився; не піднімаючись із крісла, прочинив вікно, запускаючи сирий вітер і маленьку акуратну ворону.
Очі у ворони були геть розгублені. Вона була молода — недавнє пташеня; вона ніколи не мала діла з магами, боялась принуки й не знала, що по виконанні місії її відпустять на всі чотири вітри…
Я взяв її двома руками — пір’я було мокре. Я сказав, дивлячись у розтулений дзьоб:
— Іле. Я приїхав. Радий буду ба…
І враз пригадав: трава. Коники. Маленьке сонце в Ятера за плечем, дзвін сталі, страх смерті, захисне замовляння, установлене потай від їла…
Як я міг забути?!
Баронеса. Тіло безвільне, ніби зроблене з тіста. «Вам недоступна чарівність гри?» — «Умівши брати, умій і віддати»…
— Скасовується, — сказав я вороні. — Іди.
Звільнена від моєї волі, вона заметалась під стелею, з третьої спроби вилетіла у вікно, і я одразу ж зачахнув стулку — холодно…
Холодно.
Друга я, виявляється, теж утратив. Давно. Коли ми з хлоп’ят перетворилися на юнаків — я був надступеневий маг, а він хто? Лобур сільський, дрібний барончик…
Ні, з голоду я не помру. Мій дім і город прогодують мене й забезпечать; внески до Клубу Кари більше платити не доведеться — досить, один раз «пощастило», досить… Звичайно, поїздки до столиці, а надто проекційні подорожі тепер не з моїми грошиками, точніше, не з моїм слоїком…
З другого боку, хіба мені було погано, коли я жив сам по собі й нікуди не їздив? Навпаки — мені було краще, ніж тепер…
Тому що тепер — гірше нема куди.
Бухнуло у вхідні двері. Кого там сова принесла? Чи це вітер?
Бухнуло ще раз. Цього разу якось невпевнено, ніби за інерцією.
— Пустити, — сказав я пошепки.
Пройшовся протяг, заколихались вогники свічок, смикнулись під стелею світильники. Вище метнулось полум’я в каміні.
