Як її попереджали, так і склалось. Перший рік вони прожили в мирі й злагоді, потім Віка візьми та й народи хлопчика, а хлопчик, уяви, батьківського дару й не перейняв! Не вийшло чаклуненка… Чоловік її спохмурнів, жорсткіше себе поставив, та все ще нічого… Другого року Віка візьми та й народи дівчинку! А дівчинка, знаєш, спадку чаклунського не дістає ніколи, жодна дівчинка чаклункою поки не народилась… Отут-то вроджений і показав свою натуру… Віка при ньомуоднаково що твар безмовна; а то й зовсім річ. Родить йому, мов кролиха, рік у рік, і вседівчата! П’ятеро вже назбиралось, та ще те хлоп’я старше, що спадку не перейняло, — шосте… І на кого вона стала схожа, честолюбниця наша! Очей від землі не піднімає, мостиною боїться скрипнути, а черево то пузирем надувається, то мішком пустим висне. Ось куди амбіції заводять, ось як воно йти за вроджених… Не люди вони зовсім. Не наша кістка, не наша кров. Стережись їх…»

* * *

Ледь переступивши поріг своєї оселі, я кинувся до підвалу, до заповітного слоїка.

Підставка для взуття спробувала була стягнути з мене чобіт — я задоволено грубо копнув її. Час дорого коштує; я повернувся додому не за тим, щоб відпочивати. Я прийшов по гроші…

Гидко вискнули незмащені петлі. У рудо-коричневій темряві скляний слоїк здався залізним, іржавим.

Плюснуло під ногами — я послизнувся й дивом утримався, щоб не впасти. Опустив очі…

На долівці маслянисто поблискувала бура калюжа. Пахло болотом — затхлим, мертвим, без єдиної жабки.

Я підняв очі на слоїк.

Тріщина не впадала в око. Можна було подумати, що це нерівна смужка на склі, — та це була тріщина. Кругла посудина репнула, як перестиглий плід; коли я, уже все розуміючи, але ще не наважуючись вірити, зняв важку кришку з вензелем Таборів — усередині банки виявилась порожнеча.

Вогка гнилизна.

Умови, несумісні з грішми.

* * *

Ніколи в мене не було сентиментальних почуттів до рідної оселі. Утім, останнім часом багато чого, що відбувалося зі мною, виявляється по-новому…

Коли запалав, зігріваючи простиглі стіни, камін, коли я сів у крісло, засвітив плавальні підстельні світильники й витягнув ноги на ослінчик — на хвилину здалося, що все гаразд. Я не вигравав Кари, я нікуди не ходив, я нікого не зустрічав; літо закінчилось, настала осінь, та й усе…

У шибу затарабанили часто й вимогливо. Я поморщився; не піднімаючись із крісла, прочинив вікно, запускаючи сирий вітер і маленьку акуратну ворону.

Очі у ворони були геть розгублені. Вона була молода — недавнє пташеня; вона ніколи не мала діла з магами, боялась принуки й не знала, що по виконанні місії її відпустять на всі чотири вітри…

Я взяв її двома руками — пір’я було мокре. Я сказав, дивлячись у розтулений дзьоб:

— Іле. Я приїхав. Радий буду ба…

І враз пригадав: трава. Коники. Маленьке сонце в Ятера за плечем, дзвін сталі, страх смерті, захисне замовляння, установлене потай від їла…

Як я міг забути?!

Баронеса. Тіло безвільне, ніби зроблене з тіста. «Вам недоступна чарівність гри?» — «Умівши брати, умій і віддати»…

— Скасовується, — сказав я вороні. — Іди.

Звільнена від моєї волі, вона заметалась під стелею, з третьої спроби вилетіла у вікно, і я одразу ж зачахнув стулку — холодно…

Холодно.

Друга я, виявляється, теж утратив. Давно. Коли ми з хлоп’ят перетворилися на юнаків — я був надступеневий маг, а він хто? Лобур сільський, дрібний барончик…

Ні, з голоду я не помру. Мій дім і город прогодують мене й забезпечать; внески до Клубу Кари більше платити не доведеться — досить, один раз «пощастило», досить… Звичайно, поїздки до столиці, а надто проекційні подорожі тепер не з моїми грошиками, точніше, не з моїм слоїком…

З другого боку, хіба мені було погано, коли я жив сам по собі й нікуди не їздив? Навпаки — мені було краще, ніж тепер…

Тому що тепер — гірше нема куди.

Бухнуло у вхідні двері. Кого там сова принесла? Чи це вітер?

Бухнуло ще раз. Цього разу якось невпевнено, ніби за інерцією.

— Пустити, — сказав я пошепки.

Пройшовся протяг, заколихались вогники свічок, смикнулись під стелею світильники. Вище метнулось полум’я в каміні.

Перейти на страницу:

Поиск

Книга жанров

Похожие книги