Магам можна все полностью

— Ні. Перед тобою справді лялька. Моє породження, моя тінь. Гороф дібрав правильне слово…

Я кохав ляльку.

Я кохав ляльку! Ганчір’яну ляльку на чиїхось пальцях, на товстих волохатих пальцях надступеневого мага…

Я! Кохав!

Та, що стояла переді мною, замовкла, дивлячись мені в обличчя. Я й сам відчував, як мертвіють щоки. Як ліхтарем розгоряється жовте око.

— Я вб’ю тебе, магу. Виходь! Покажись, ти, мерзотнику! Покажи своє обличчя, обличчя чоловіка! Я однаково доберуся до тебе, з Карою чи без Кари — ти, виродку! Брудний черв’як, породження смітника, не тремти, покажи своє справжнє обличчя!

Біла лялька мовчала. Дивилася зовсім по-людськи.

— Ти боїшся зустрітися зі мною, як чоловік із чоловіком? Ти надаєш перевагу спідницям, збоченцю?

— Я жінка, Хорте, — тихо сказали її губи, у першу мить я навіть не почув.

— Гнійний пухир, гнойова тварюка, — викрикував я в нестямі. — Жирний євнух… Що?!

— Я жінка, — сказала та, що називалась Орою. — Я жінка. Призначена магиня.

— Брешеш.

Хмара чужої волі над камінчиками — її волі — піднялась вище і набула червонявого відтінку. Глиняна потвора в центрі її здавалася чорною.

— Не брешу. Просто мені багато років, дуже багато. З досвідом навіть призначені маги накопичують силу, ти це знаєш…

— Брешеш, — повторив я вперто. — Покажи своє справжнє обличчя!

Її губи склалися в сумний усміх:

— Ні, Хорте… Ні, пробач. Це видовище не для тебе. Я маю кепський вигляд, насправді я маю просто жахливий вигляд. Я багато віків поспіль… осягаю мистецтво, що далося тобі правом народження. Так, так. У мене був час, щоб удосконалюватись… і я не гаяла часу даремно. Я переважаю тебе в магії, хоч як це й сумно… та я дуже стара.

— Брешеш, — сказав я втретє.

Вона похитала головою:

— На жаль, ні… Візьми себе в руки, Хорте. Нам треба поговорити.

— Спершу віддай те, що належить мені за правом.

— Моє життя теж належить мені за правом. Але не сумніваюся, що, караючи мене, ти відчуєш задоволення куди більше, аніж кохаючи мене… Уже майже відчув. Ні?

Я мовчав.

— Ця потвора день у день чинила з тобою страшні речі, а ти нічого не відчував, — продовжувала та, що була Орою. — Коли сільський парубійко скімлив біля твоїх ніг, а ти відчував насолоду, рівну щастю першого кохання… Коли сьогодні ти… та я не хочу про це, — вона спохмурніла. — Це дуже кепське відчуття, Хорте, — бути по той бік Кари… Сядь. Поговорімо.

Хмарка над каменями підтанула. Осіла, як весняний замет. Я ступив до столу — хмарка здулася знов.

— Перестань метушитися, Хорте.

Я сплів пальці в замок. Розвернув долоні в напрямку до співрозмовниці:

— Ти сказала, що переважаєш мене в магії?

— Будеш битися? З жінкою?

— Ти не жінка. Ти чудовисько.

— Тобі зовсім не цікаво те, про що я збираюся розповідати?

Я повагався й опустив руки.

Мене трусило від приниження. Мені хотілося бити, дерти зубами, мститися за спаплюжене почуття.

І ще — мені справді було цікаво.

Я переборов себе — і всівся на підвіконня, поряд із совою.

…Людина зсередини здавалась їй інколи деревом, інколи клубком ниток, інколи розітнутим трупом, інколи складною іграшкою. Але найчастіше людина здавалася їй будинком із силою мешканців, що живуть у складних відносинах, але за непорушними законами. Вивчивши цей «будинок» зі сторони, вона запускала до піддослідного ляльку; це було таке собі випробування: якщо приживеться підсадка, значить, мешканці «будинку» розгадані правильно й можна братися препарувати, тобто силоміць виселяти будь-якого з пожильців.

Вона була спокусницею Ефою для барона Ятера — яка влучність! Десять із десяти!

Вона була молодим помічником стариганя-купця — цей успіх вона оцінювала помірніше, але теж пишалась.

Вона була Тиссою Граб, у товаристві якої довірлива ювелірша пішла до шевця забирати замовлення — поцілила приблизно в сім із десяті}, але теж добрий результат.

Вона була дівчинкою Смерічкою, до якої прихилився, як до доньки, жорстокосердий Март зі Гороф.

— Так, тут теж непогана влучність. Душа Марта зі Горофа — підземелля з мерцями, адже ви не знаєте, Хорте, історії Горофа. Він… Утім, не варто про це… Моя заготованка, Смерічка, зуміла перемогти в душі Горофа навіть любов до дракона. О, ці члени драко-клубу! Широке поле для препарації, вкрай цікава й небезпечна робота: адже вони всі майже надступеневі, а це додає, знаєте, ризику…

Я дивився в її блискучі очі. Моє хворобливе роздвоєння не минало, навпаки, посилювалося. Я захоплено наслухав Препаратора — і я ж таки вижидав, подібно до мисливця в засідці. Я слухав лже-Ору й дивувався її поглядові на світ — і я чув муляж Кари, ніби він був теплим і грів мені шкіру. Я не дивився на потвору, та щосекунди бачив її; дуже добре, що вона надає такого значення цій розповіді. Що вона так хвилюється, так хоче зрозуміліше все пояснити. Чудово.

— …Знаєш, те, що я роблю, — напевно, неможливе… Я виселяю з «будинку» непотрібних мешканців. Тобто в ідеалі я виселятиму непотрібних, а поки що мені доводиться тренуватися на тих із них, хто потрапляє під руку. Іноді я виселяю главу «сім’ї», і на цьому лад у домі закінчується. Так було з Ятером… Розумієте?