Мить. Коротка, яскрава ілюзія — дзиґарі із заводними ляльками. Дві пари ворітець, між ними жолобок, по якому повзуть фігурки… Я все це побачив одразу, яскраво, в деталях, і побачив, як праві ворітця відчинилися, з них плавно викотилася фігурка повнявої жінки в розкішній сукні. За жінкою слідом ішов юнак з відкритим простацьким лицем, за ним — дівчинка-підліток з величезними очима, за нею — худорлява панянка з лукавою усмішкою; я дивився, вражений достовірністю картинки. Ляльки-примари здавалися живими людьми, я майже впізнавав їх, але не міг упізнати; ляльки йшли і йшли, їх було багато, понад сотню, а останньою йшла Ора Шанталія в мініатюрі — чорна сукня, потертий чоловічий пояс, і на шиї — я здригнувся — низка переливчастих, з іскрами каменів…
Вервечка живих фігурок сховалася в лівих ворітцях — за дверима-долонею. Мана спала — не було ні жолобка, ні дзиґарів, переді мною стояла босими ногами на потертому килимі Ора Шанталія, її розведені долоні копіювали жест рибалки, що хвалиться розмірами невпійманої рибини.
Вона опустила руки. Спокійно, навіть весело подивилась мені в очі.
Під вікном цюкала сокира. Неначе споруджували ешафот — рано-вранці, у дворі третьосортного готелю…
Моя глиняна потвора лежала на столі, оточена кольоровими іскрами. Недоречна, груба, з безпомічною тонкою шийкою.
— Ти маг третього ступеня, — сказав я глухо. — Третій ступінь, і ніяких личин, я не бачу личини! Тобі зі мною не впора…
Ора провела рукою над столом; хмара магічної сили розпухла, мов тісто в діжці, і піднялася над каменями, ніби заграва світла піднімається над великим містом.
Я мимоволі зробив крок назад.
— Дивіться, Хорте… Ось цей смарагд… ні, не цей, а от він… це звичайнісінька впевненість у собі, зате оцей димчастий опал… це така складна річ, як усвідомлення трагічності світу. Ні, не песимізм; колишній власник цього камінчика був життєрадісним товстуном… Мірошником, якщо я нічого не плутаю. Пам’ятаєте мірошника, Хорте? Чи камінчик продала вам його дружина?
Я мовчав. Усе ще не міг повірити.
— А от яшма… Ваша яшма, точніше, та, що ви зняли зі старого барона. Добре, що ви не могли бачити старого зсередини — ви вжахнулися б, Хорте, старий був збудований водночас просто й потворно. Уявіть іржаві шестерні, змащені риб’ячим клеєм… ні, не так, вам не уявити. Коли зі старого витягнули… назвімо це для простоти впертістю… упертістю пилюки, що в’їдається в дерево. Упертістю вогню, що пожирає будинок… Цікаво було подивитися, як старий зміниться і як стане жити. Але на жаль — результат виявився занадто однозначним… Обережно, Хорте. Стій, де стоїш. Мені не подобається розмовляти з тобою, коли в руках у тебе це опудало; я не певна, що в нас узагалі повелася б розмова…
— Ти хто? — спитав я глухо.
— Ти здогадався, — Ора опустила довгі вії. — Я — це я, це мене ти шукав весь час, це мене ти задумав покарати… навіть не з’ясувавши ступінь моєї провини, між іншим.
— У тебе третій ступінь! — гаркнув я. — Ти призначена магиня, неспроможна навіть захистити себе… Це не смішно, Оро!
Вона покривилася:
— Тихше.
Сусіди за стінкою примовкли, ніби почувши її. А може, просто вичерпалися й відпочивали тепер, задоволені.
— Твоя біда в тому, — негучно сказала Ора, — що ти цілком точно знаєш, як влаштований світ. У чому різниця між призначеними магами й уродженими, і чому другоступеневому ніколи не зрівнятися з надступеневим… Правда ж?
Я ковзнув уперед — між секундами, вмить і невловно; простягнув руку до глиняного муляжу. Хвиля чужої волі, нависла над столом, обпекла так, ніби я сунувся не в багаття навіть — у плавильну піч.
Я відскочив, ледве стримавши крик. Налетів спиною на крісло; інстинктивно, не встигнувши усвідомити, що роблю, виставив захист. Жінка в шовковому халаті до п’ят стояла переді мною — визивно беззахисна, тендітна, вразлива.
— Спокійніше, Хорте… Сподіваюся, ви не станете бити мене? Метати блискавки? Тут, у готелі?
Я повільно випрямився.
Що це? Звідки ця істота, яка зі сміхом порушує мої уявлення про світобудову?
— Ти хто? — повторив я глухо.
Ора босоніж пройшлася по витертому килиму. Не спускаючи мене з ока, відшукала в купі на підлозі спершу одну панчоху, потім другу — мов дві зміїні шкіри; пальці її білих ніг виявилися чіпкими і вправними — я заворожено дивився, як вона не нахиляючись підіймає з підлоги свої речі.
Усе ще не спускаючи з мене очей, вона всілась на край ліжка. Повільно, ретельно натягнула спершу праву панчоху, потім ліву; наділа крохмальну нижню спідницю, а поверх неї верхню спідницю, а потім — звичну чорну сукню; зняла зі спинки стільця широкий чоловічий пояс. Затягнула на талії — чорнильниця дзвякнула, вдарившись об недійсний оберіг від чоловічої сваволі.
І тільки завершивши довге демонстративне вдягання, вирішила нарешті заговорити:
— Хорте… Якщо тобі так потрібна твоя Кара — ти візьмеш її. Але не раніше, ніж я буду певна, що, отримавши боввана, ти зараз не скрутиш йому шиї.
— Це — твоя справжня подоба? — спитав я хрипло.
Вона дивилася мені в очі:
— Ні.
— Личина?
