Магам можна все полностью

Уперше на віку я прилюбився до людської істоти так сильно, що утрата її була б рівнозначна для мене втраті смислу, кінцю всього життя. Мені згадався Март зі Гороф: «У мене була пасербиця. Дівчинка чотирнадцяти років, розумниця, тонка натура… геть одинока. Я прихистив її…»

Цей один, який щовесни видавав своєму дракону по незайманці, ледве стримував сльози, згадуючи свою Смерічку. Дівчинку Смерічку, яка не прожила в його замку й місяця. Без якої він — той, що зневажав усіх на світі, — відчував себе осиротілим.

«Мені підсунули ляльку… До кожного з препарованих — до кожного! — незадовго до викрадення присмоктувався близький друг, подруга, коханка…»

При-смок-ту-вав-ся… Провокуючи любов, провокуючи ніжність, дружбу — всі кращі почуття, на які жертва в буденщині й геть здатна не була. Як не мав друзів старигань-купець, як не мала подруг ювелірша, як не любив рідного сина Март зі Гороф…

Ора поворушилась. Відкинула з лоба світле волосся; сіла на ліжку. На мене майже проти волі налинула хвиля… ніжності, ось що це було за почуття. Хотілося забути все, нічому не вірити, викинути глиняного боввана, розколотити цю дурнувату порцелянову ляльку, поїхати з Орою додому, як і збирався, буде зима, буде нове життя, спокійне, щасливе, повне смислу…

Ора скинулася зі мною очима. Усміхнулась, насупилась:

— Щось знову трапилось, Хорте?

— Трапилось, — відповів я самими губами.

— Ви лякаєте мене, — сказала вона після паузи.

— Я сам переляканий, — зізнався я.

— Не кінець світу, — вона всміхнулася. — Я жива, Хорте, я не постала з могили…

Найняти карету просто в «Ховрахові», сніданок узяти з собою, не затримуватись ні на секунду. Поїмо в дорозі…

Чекати одне одного. Довго прощатись на ґанку. Потім квапитися додому, і щоразу, знову зустрівшись, сміятися з радості.

Я опустив очі:

— Ора Шанталія померла.

— Хорте, — сказала Ора. — Це вже не смішно.

— Так, — промовив я, роздивляючись глиняну потвору. — Справжня Ора Шанталія померла. Можливо, її давно оплакали й поховали.

— Далі, — сказала Ора з несподіваною м’якістю.

Я подивився на неї. Вона здавалася заінтригованою. У неї навіть очі загорілись, і на секунду мені здалося, що вони справді різного кольору — як у вроджених магів.

— Оро, — сказав я дуже тихо. — Якщо у вас… якщо у тебе є інше пояснення — я буду просто щасливий.

— Так? — так само м’яко здивувалась Ора. — Адже я ще не чула вашого пояснення, Хорте…

Я облизнув губи:

— Ора Шанталія — справжня Ора Шанталія — померла далеко звідси… можливо, від довгої хвороби. Можливо, від старості. І сабая байдужно зафіксувала її смерть. А ви… назвались іменем справжньої жінки, але не могли припустити, що вона помре, що я дізнаюсь про її смерть… і про все здогадаюсь.

— Тобто я ошуканка? — поцікавилась Ора.

Я мовчав.

— Оце так бридня, — сказала Ора з огидою. — Хорте, обов’язково треба було споганити цей ранок?

Я знову мало не піддався слабкості. Узяти з собою Ору і їхати додому…

— І хто ж я, на вашу думку? — Ора потяглась до своєї сорочки. Пірнула в тканину, як у молоко, одразу випірнула, повела плечима, дозволяючи легким оборкам улягтися зручніше на високих, до найменшої родимки знайомих мені грудях. — Хто я, на вашу думку, — авантюрниця? Чи ходячий мрець? Хто я?

— Слуга Препаратора, — сказав я, дивлячись їй в очі.

Вона на секунду завмерла. Зміряла мене уважним кравецьким поглядом:

— Ви захворіли, Хорте.

— Лялька, — сказав я. — Принада. Я попався, як останній дурень… як до того Гороф. Як до нього — два десятки невдах.

Ора дивилась на мене не кліпаючи, а мені захотілося, щоб вона раптом зчинила істерику. Щоб ридала, лаючи мене недобрими словами, узивала бовдуром, поривалась піти і більше ніколи зі мною не зустрічатись…

— Я не маю рації? — спитав я й сам почув, як прозвучала в моєму голосі непристойна надія. — Я дурень?

Ора підібрала губи. Задумливо похитала головою:

— Ні… не дурень.

— Поясни, чому я помиляюсь? Переконай мене?

— Навіщо?

Справді, навіщо?

Мені вже однаково, де правда й де брехня. Я хочу вірити тільки в те, що мене влаштовує. Я заклеїв би собі очі, тільки б не бачити очевидного…

Вона була такою пихатою в цю мить, вона була такою гарною, такою моєю й водночас такою чужою, що ще секунда — я луснув би, розкраяний протилежними почуттями. Я би порвався, як струна, яку занадто старанно натягнули; яка це, виявляється, мука — випробування на розрив.

Я виявився міцним. Я не луснув, а замість цього розлютився. Вона моя, ця жінка; вона ніколи не буде моєю. Вона як мило з рук… Я оплакав її, вона жива, їй не ошукати мене, вона бреше в кожному слові. Вона…

Глиняний бовван стрімко теплів у моїх долонях.

Я бачив, як міняється Орин погляд. Як розширяються зіниці. Як стискаються білі руки поверх білої пухової ковдри. Як вилиці стають білими-білими — хоча біліше, здається, вже неможливо…

У цю секунду вона належала мені повніше, ніж декілька годин тому. Ніж навіть у кращі миттєвості минулої ночі.