Мій одяг — і поверх шмаття футляр із заклинанням — лежали на піску, у повній досяжності будь-якого з розбійників. Ора, відступивши, не здогадалася захопити з собою такого цінного глиняного боввана; обставини змінилися так швидко, що навіть я роззявив рота — ненадовго, зате широко.
— Ма! — крикнув Аггей, усе ще бігаючи.
Серед розбійників показалася жінка. Тобто я спершу подумав, що це хлопчик; простоволоса, коротко стрижена, в якихось линялих штанах, у шерстяній накидці з торочками, у чоботах вище коліна, вона здавалася Аггеєвою ровесницею.
І я не одразу зрозумів, що саме до неї звернене було його розпачливе: «Ма!»
Вона подивилася спершу на Аггея, що й досі бігав, а потім і на мене — голого, мокрого, по груди у воді. Від її погляду мені зробилося холодно — це була не просто «ма», а «Ма» з великої літери. І перед її очима мучили любого синочка, дитинку, беззахисну кровиночку. І що годиться за це мучителям — я прочитав у її погляді, і мені на секунду захотілося перекинутись видрою, кинути все й утекти на той берег…
Отаманша ступила вперед, спритно впіймала нестримного Аггея за комір, смикнула вбік; з того, як вона витягала сина з-під влади закляття, я одразу зрозумів, що їй і раніше доводилось мати справу з магами. Ну от; хлопчисько повалився на пісок, хапаючи повітря ротом, ноги його продовжували бігти вже в повітрі, та головні нитки замовляння було порушено, за декілька секунд парубок зможе нарешті відпочити…
А от цікаво, що за стосунки в них із Горофом, спитав я сам себе. Та ще й родина яка — маг, отаманша, бастард…
Пауза затягнулась. Розбійники стояли півкільцем, дожидаючи, що скаже їм худорлява маленька жінка з нерівно підрізаним світлим волоссям; я дивився на свою потвору.
Поки що панове розбійники не звернули на неї уваги…
Усе. Вже звернули.
Волохаті руки, що потяглися було до моїх речей, спершу відсмикнулись під поглядом отаманші — і тільки потім, отримавши мовчазне «добре», потягнулися знов.
Я кинувся на берег — мене зупинили два десятки арбалетів, націлених мені в груди. Дещо запізніло я згадав, що на мені захисного замовляння нема, і поспішив прикрити себе — просто поверх «сиріт» і мокрих підштанків.
Спостерігаючи за мною, розбійники зареготали.
Ні, не дарма маги воліють носити чорні плащі та високі капелюхи. Володар мусить мати відповідний вигляд — а спро-буй-но сотворити скільки-небудь пристойне замовляння отак, гольцем, та ще й коли регочуть ці озброєні мугирі…
Розбійники вже обшукали моє вбрання, витрусили кишені й випатрали гаманець; здушений зойк захвату позначив ще одну знахідку — розбійникам попався мішечок із камінцями. Я побачив, як загадкові мої самоцвіти, добуті з таким трудом, пов’язані кожний зі своєю особливою таємницею, розповзаються по брудних руках, розбійники цокають язиками, а дехто вже й натягнув на себе небезпечну прикрасу…
Але найсумніше було все-таки не це. Отаманша, безпомильно визначивши, який із трофеїв має найбільшу цінність, жестом наказала передати їй футляр із Карою.
Я спробував згадати, що казав пан голова клубу щодо таких-от випадків — Кара в чужих руках. Я спробував згадати — і не зміг; може, таких випадків узагалі не передбачалось? Ну який же надступеневий маг допустить, щоб у нього відібрали муляж Кореневого замовляння?!
— Мадам, — сказав я як міг проникливо. — Цю річ вам краще не торкати. Мені буде шкода, якщо з вами що-небудь станеться…
Вона кинула на мене швидкий оцінливий погляд. Покрутила муляж у руках, легенько підштовхнула Аггея, який усе ще валявся на землі, по-материнськи так копнула чоботом:
— Малий, це що за лялька?
Голос у неї був несподівано тонкий. Хрипкуватий — од вічних застуд і, певно, паління, — але тонкий, як у дівчинки.
Аггей сів. Подивився на мене — гадюченя! Міг би — живцем би мене зжер, ковтнув би, не жуючи…
— Це Кореневе замовляння, — повідомив похмуро. — Якщо
Це навіть добре, що на світі бувають такі самовпевнені парубчаки. Це навіть правильно; я підбадьорився.
— Уколошкати? — спитала отаманша, з огидою роздивляючись глиняну ляльку.
— Нехай, — сказав Аггей і озирнув розбійників оцінливим поглядом, — нехай Виделка вколошкає…
— А чого? — обурився молодий розбійник, приблизно одного з Аггеєм віку. — А чого я?!
— Чув? — отаманша простягнула йому боввана. — Давай, зламай-бо йому шию… Певно, глиняний, здачі не дасть. Давай-давай, роби, що сказано…
Аггей розважив правильно. Зрозумів, що заволодіти Карою однаково не зможе, і вирішив з мінімальними втратами — ну, ґиґне який-небудь Виделка — позбавити мене чесно виграного Кореневого замовляння…
Я здійняв обидві руки долонями догори. У небо вдарили дві дуже сильні блискавки; крони сосон праворуч і ліворуч спалахнули, мов клоччя. Якби я був у чорному плащі й при капелюсі — розбійники дали б драла всі до одного. Але я був у мокрих підштанках, а тому між ворогами посіявся всього лише невеликий переполох.
По-перше, Виделка з переляку — чи навмисне — випустив боввана на пісок.
