Магам можна все полностью

Муляж був шерехатий і, здається, теплий. Що як не карати зі Горофа завтра? Що як лише з’ясувати ступінь його провини, а розплату відкласти ще на… на чотири місяці? Адже неправильно ж ось так, запросто, розставатися з могутністю. Ще й половини відміряного строку не пройшло…

Чи зможу я поставити Горофа на коліна, як бастарда? Чи зможу…

Слабкий шерех привернув мою увагу. Я схопився — саме вчасно, щоб перехопити сабаю, яка наполовину пролізла крізь прути вентиляційної решітки. Лаючись на всі заставки, я перевірив скриньку й ланцюг — так і є, гнилизна, іржа, проклята інформація без пояснення причин бажала бути вільною…

— Спалю, — спересердя пообіцяв я. — У каміні.

Здалося мені — чи шкіряний корінець справді покрився сиротами?

Я розгорнув сабаю бездумно, ніякої особливої мети не ставлячи; очі мої — нічним зором, тому що вогню я так і не запалив — зупинились на рядку:

«…як значне, на службі не перебув., колишн. член драко-клубу…»

Чого-чого? Що за деталь примусила мене здригнутись — і ще раз перечитати весь абзац?

«Март зі Гороф, позаступен. маг, зак. спадкоєм., старш. призн. син, родовий маєток — замок Бугай, що знаход. в околицях нас. п. Дрикол, що знаход. в гирлі р. Вир’ї, майно оцін. як значне, на службі не перебув., колишн. член драко-клубу…»

Колишній член драко-клубу. У якому перебував, якщо не помиляюсь, протягом десяти років…

Вийшов із клубу. Без причини?

Завтра доведеться багато дізнатись.

Ні. Уже сьогодні.

Замок був правильний — біля закрутини на пагорбі, захищений з одного боку рікою, з другого — вражаючих розмірів ровом. Візник, який за немалу плату взявся доправити нас до зі Горофа, погодився їхати тільки до «пам’ятного знака» — камінної драконячої морди, виставленої біля дороги замість указівника.

— Досюди можна, добрі люди, досюди мені можна. А далі вже пан чаклун запитає, чого тобі треба, мовляв, так аніж відповідь давати, краще заверну кобилку… Тут далі дорога зачаклована, проханого гостя вона швидко до воріт волочить, а непроханого морочить… Так що… дякую, добрі люди, щасти вам у жаданнях і надбаннях…

І, фальшиво всміхнувшись, погнав коня геть.

Ми з Орою перезирнулись, потім вона сперлась на мою руку, і ми пішли — держачись гідно, прогулянковим кроком.

Дорога була звичайнісінька, ніякого замовляння тут і сліду не було, зате від замку віяло недоброю, чужою силою. Якщо зі Гороф — той, кого ми шукаємо… Так. Не до ладу пригадалось криваве око, яке поглянуло на мене з купки проклятих каменів.

Тепер камені мовчали. Визивним намистом лежали на Ориних ключицях, але слабка хмарка волі навколо них не посилювалась анітрохи.

— Вам не холодно? — спитав я, дивлячись на ямочку біля Ориної високої шиї.

— Можливо, це не він, — відповіла вона, і я здивувався, як влучно їй удалось витягнути з-під фальшивого питання справжнє, непоставлене. — У будь-якому разі краще з ним завчасу не сваритися, Хорте…

Я подумав, що Горофів синочок, третьоступеневий Аггей, міг уже встигнути пожалітись. Можливо, між ним і батьком існує магічний зв’язок… А може, Гороф зовсім не такий сентиментальний. Бігає десь бастард-розбійник — і хай собі бігає…

І знову Ора прочитала мої думки.

— Знати б, — сказала вона, закидаючи голову, щоб розгледіти краще зубчасту стіну. — Знати б, чи варто ловити Аггея, щоб Горофа шантажувати…

— Дивуюсь вашій підступності, — пробурмотів я без задоволення.

Міст було опущено, посеред мосту була примітивна пастка, розрахована, можливо, на цікавих селюків, але ніяк не на серйозного візитера. Ми навіть торкати її не стали — обійшли по краю мосту.

Як там згадувала ювелірша — замок, рів, міст? Дракон? Не так уже багато такої екзотики в наші дні, ось і клуб драконолюбів налічує всього дев’ять членів…

Налічував. Тепер, без Горофа — вісім.

Брама цілком була викувана зі світлої сталі, на правій стулці було грубо намальоване заплющене око. На удар дверного молотка брама озвалась мелодійним низьким гулом; спливло секунд п’ять, перш ніж намальоване око розплющилось: райдужна оболонка його виявилась червонаво-коричневою, а зіниця чорною, із тьмяним мерехтінням іскорки на дні.

— Ласкавий Марте! — щиро зраділа Ора. — Нарешті ми до вас дібрались! Здоров’я й довгих років вашій сові… Ваше запрошення погостювати у вас залишається в силі? Ви пам’ятаєте?

Око мигнуло. Спантеличено примружилося…

І заплющилося знов.

Ми чекали; хвилина йшла за хвилиною, і глиняний бовванець, якого я обхопив долонею впоперек тулуба, переймав тепло моєї долоні. Якщо там, за брамою, зустріне нас майстер камінчиків — тільки на Кореневе замовляння й можна покладатись.

Розлігся несвітський скрип. Збоку, під дверним молотком, прочинилася крихітна, на карликів розрахована хвірточка; з хвірточки боком вибрався Март зі Гороф власною особою — щуплий чоловік років сорока, той самий, на якого я звернув увагу на королівському прийомі. Щоправда, тоді на його плечі не було сови, а тепер сова була — велика, кругла, гачконоса.

Ліве око Горофа було сіре, праве — темно-сіре, майже чорне. Шкіра здавалась неприродно білою й дуже тонкою. Від крилець носа до кутиків губ тяглися глибокі складки.