По-друге, найбоязкіші розбійники відсахнулись і присіли, а найхоробріші підняли зброю; у мій захист ударили три чи чотири важкі арбалетні стріли.
— Одним випалом! — крикнув гадюченя-Аггей. — Випалом, бовдури!
Так, парубійко зовсім не був дурний. Я з жахом зрозумів, що одночасний удар десяти, приміром, стріл навіть моєму чудовому захисту не стримати…
Я мигцем поглянув на Ору; ніякої Ори не було. Там, де щойно стояла моя помічниця, виявився тепер невеликий водяний пацюк; звір пішов у воду без сплеску, залишаючи мене самого проти трьох сотень горлорізів — і водночас звільняючи мої руки.
— Усіх спалю! — загорлав я, підкріплюючи слова новою блискавкою. Розбійники сахнулись; сосни палали, вогонь перекидався з крони на крону, ставало спекотно. Найбільше я боявся, що в метушні хтось наступить на мою Кару, а тоді вже, як правильно завважив Аггей, привіт сові…
Владно гаркнула жінка в линялих штанах. Півкільце розбійників, яке розвалилось було, знову зімкнулось; смерділо смаленим, дехто втратив бороду, дехто лишився без брів та вій, та в цілому розбійницьке воїнство залишалося й досі боєздатним. Отаманша махнула рукою, віддаючи команду арбалетникам, випал — і я повалився ницьма у воду. Стріли захльоскали в річку в мене за спиною; я вперше задумався про те, що
Десь замолоду я читав подібну історію. Троє могутніх магів полягли жертвою юрби дикунів — бо дикунів було багато, і маги витратили всі сили до кінця. Мої сили теж не безкінечні, я добре це засвоїв ще в дитинстві, сидячи в глибокому колодязі.
Так, звичайні розбійники давно посивіли б і відступили. Але
Ніби прочитавши мої думки, стрижена жінка скомандувала нову атаку.
Заклинання «проти заліза та дерева» втримало нападників, та ненадовго — ножів і сокир вони здогадались позбутися, а металеві бляхи на одязі не сприймалися заклинанням серйозно. Мій бар’єр пронизливо дзвенів, але пропускав беззбройних розбійників майже без опору.
Я відступив у воду майже по груди. Я збивав нападників некрасивими, сірими, але дуже ефективними блискавками.
Вони падали один за одним, але не думали відступати! Вони спотикались об тіла вбитих товаришів, але перли й перли; до мене тяглась щонайменше сотня беззбройних, та від цього не менш волохатих і загребущих лаписьк.
Со-ово! Та що вони про себе думають!
Я перекинувся на видру. Пірнув; поверхня води, підсвічена пожежею, колихалась над моєю головою, мов жовтогаряче шовкове полотнище. Я бачив розбійницькі ноги в чоботах — і фонтанчики піску, що здіймалися з дна за кожним їхнім кроком; де-де на мілині лежали неживі тіла, і вода навколо них каламутилась.
— Де він? Де? — запитував товстий спис із залізним наконечником, тикаючись у дно й розлякуючи мальків.
— Може, нехай собі? — обережно припустили хороші чоботи, з-за халяв яких тяглися вервечки райдужних бульбашок. — Нащо він нам здався?
Нерозбірливо закричала отаманша на березі, і власник хороших чобіт присів так, що я й якість штанів його зміг оцінити — штани, між іншим, теж непогані…
Чи випадає надступеневому магові рятуватися втечею від банди горлорізів?
Ціла моя Кара чи на неї вже хтось наступив?
Ні відповісти на ці питання, ні прийняти рішення я так і не встиг. Там, за жовтогарячою водною поверхнею, трапилося щось не зовсім зрозуміле.
Дикий скрик. Ще один; нерозбірливі прокляття, благання, шипіння; зникнув спис, утекли на берег хороші чоботи, і навіть одне з неживих тіл заворушилось, намагаючись піднятись.
Брудно лаявся Аггей.
— Кинь! Кинь! — горлала отаманша.
Я обережно висунув з води маленьку, темну, вкриту жорсткою шерстю голову.
Вони відходили! У паніці, тягнучи за собою поранених, не озираючись, вони відходили, і позаду всіх бігла стрижена жінка в линялих штанах…
Від чорного диму навіть видрі не було чим дихати. Над берегом упевнено розросталася справжня лісова пожежа; пора було йти, і йти через річку.
Я повернув людську подобу й вибрався на берег. Про всяк випадок прикрив себе заклинанням «проти заліза»; опустився навкарачки. Задихаючись і кашляючи, взявся оглядати нечистий запльований пісок — ось тут стояв Виделка, коли муляж Кари вивалився в нього з рук…
Я повз, не розгинаючи спини. Зовсім поряд упала зайнята вогнем гілка; я просівав пісок між пальцями, я рив ями й зводив гірки — збоку могло б здатися, що Хорт зі Табор не набавився в дитинстві в пісочку…
— Ви щось загубили? — спитав Март зі Гороф.
Навіть не дивлячись у його бік, я вже знав, що це він і що стоїть за п’ять кроків од мене, і навіть приблизно здогадувався, що в нього в руках…
Я підняв голову.
Він стояв там, де я сподівався його побачити. І в руках у нього була моя Кара — ціла й неушкоджена.
Со-ово…
Треба було якось, по змозі тримаючись гідно, підвестися з колін. Захисток «проти заліза» і досі був на мені, та при бесіді з надступеневим магом користі з нього не було зовсім.
