Бастард Аггей бігав по колу. Наче теля навколо кілочка, наче собака навколо стовпа; видимих пут, що зв’язували Аггея, не було, та на невидимі я розстарався навіть більше, аніж слід було. Усе-таки Аггей був маг, хоч і слабенький, і слід було просто зв’язати його, та я не втримався. Погнався за зовнішнім ефектом, зажадав додатково принизити шмаркача, і от уже другу годину він бігає, мов собачка, по пухкому піску, спітнілий і ледве живий від утоми, а його батько не відповідає на мої ультимативні вимоги. Чхати йому на Аггея, чхати йому на мене й на Кару.
А може, він просто не отримував моїх листів?
Ми з Орою сиділи в центрі витоптаного Аггеєм кола — між стрічкою ріки й краєм соснового лісу. Страдницьки зморщившись, я вшосте виводив паличкою на утрамбованому річковому піску: «Пана Марта зі Горофа запрошує до розмови пан Хорт зі Табор. Швидка відповідь стане запорукою доброго здоров’я бастарда Аггея, присутнього тут-таки ж й відданого на тортури…»
Щодо тортур я поки що брехав. Аггей просто бігав, що в його віці і при його роді занять навіть корисно.
Я простягнув над текстом долоні з розчепіреними пальцями. Напружився, бурмочучи формули відправлення; послання втратило розбірливість, взялося брижами, зникло. Ушосте… Підтвердження про прийняття не було. Я починав нервуватись.
— Мовчить татусь, — сказав я Аггею. — Начхати йому на тебе. Ось я тебе різати почну на частини, а татусь і пальцем не кивне…
— Нічо-о, — видихнув бастард на бігу. — Нічо-о… Ма… матуся кивне. І на тебе кив…не, і на бабу твою…
Я клацнув пальцями, прискорюючи Аггеєві темп. Скоряючись закляттю, парубок припустив швидше; його чоботи загупали, здіймаючи фонтанчики піску.
— Хорте… — негучно сказала Ора.
Я мовчав.
— Хорте… — повторила вона; я не дивився на Ору, але з того, як змінився її голос, здогадався, що карі очі небезпечно звузились. — Інколи я думаю… що зі Гороф багато в чому має рацію. Яка вам потіха знущатися з хлопця?
— Це вбивця, — повідомив я крізь зуби. — Розбійник. Ґвалтівник. Це негідна життя скотина…
— Са… таки-ий… — видихнув Аггей. Ага, він ще не втратив здібності розмовляти; я клацнув пальцями, й Аггей кинувся вперед, мов підострожений кінь.
— Огидно й соромно на це дивитись, — повідомила Ора.
Я згадав чотирьох, що притисли її якось у темному провулку. Ті хлопці нічим не різнилися від Аггея; старигань, що поліз Орі під спідницю, був прообразом того, на що перетвориться Аггей, якщо доживе до старості.
Я вже розтулив рота, щоб вимовити Орі все, що думав із цього приводу, та передумав. Ситуація зайшла в глухий кут; я припустився помилки, задумавши шантажувати Горофа. Точніше, це Ора підказала мені неправильний хід…
І тепер їй, бачте, огидно й соромно.
Ніжно, трьома голосами, закумкали жабки біля берега. Річка була як чорне парчеве покривало; якийсь час я надимав ніздрі, принюхуючись до запахів води, сосни й мокрого піску.
Що ж. Значить, невдача.
— Відверніться, — сказав я Орі. — Я маю намір поплавати біля берега.
Ора нічого не сказала; я переступив через витоптаний Аггеєм рівчачок і підійшов до води.
Тиша. Жабки.
Якийсь час я міркував, чи не перекинутись на видру. Вирішив кінець кінцем, що задоволення, отримане від купання в людській шкурі, варте навіть таких незручностей, як, наприклад, мокрі підштанки. А зважившись, скинув куртку, сорочку, розстебнув пояс; повагавшись, поклав поверх одягу футляр із заклинанням Кари.
Ора старанно дивилася вбік. Я зняв штани, їжачись, увійшов у річку по кісточки. Є особлива насолода в тому, щоб не плюхатись одразу в холодну воду, а ось так, по волосинці, занурюватись, відчуваючи, як затопляє тіло — знизу вгору — приємна прохолода, як біжать по шкірі гострі, небридкі мурашки…
Я повільно зайшов по груди, потім не витримав — і пірнув. Сахнулася геть темна рибина, жабки здивовано заткнулись; випірнувши, я точно знав, що майстра камінчиків знайду й покараю. Нехай це не Гороф; нехай це хто завгодно, та хоч Ондра Голий Шпиль, але драконолюба ми відвідали не випадково — він знає щось про природу камінчиків, а значить, допоможе мені в пошуках, навіть якщо для цього доведеться взяти його замок в облогу. Невдача ще не означає поразки; час є. Ще чотири місяці Кара неподільно належить мені…
Я відчув, що потрапив у вир. Пірнув, вигріб убік, повернув до берега…
Сосни — точніше, їхні віддзеркалення — прекрасно зміїлись на хвилястій гладіні. І так само прекрасно тремтіли віддзеркалення безлічі людей, що безгучно наповнили берег.
Вони вийшли водночас зусюди. їх було не менше кількох сотень; вони вийшли — і зупинились щільним півкільцем. Ора Шанталія відступила до самої води й виставила захист «проти заліза та дерева» — не завадить, проте й не особливо ефективно. Аггей усе ще бігав по колу, деякий час розбійники дивилися на нього хто з жахом, хто зі співчуттям, хто зі зловтіхою.
