Горофівська сова дивилася на мене тепер невідривно. І недарма — саме в цю секунду я гадав, як би так спритно напасти на Горофа й відібрати в нього сумку з Карою…
— Пропоную компромісний варіант, — швидко сказала Ора. — Ви, пане зі Горофе, можете запропонувати панові зі Табору понести цю сумку. Вона, певно, важка?
Декілька хвиль ми з Горофом мовчки дивувались Ориному нахабству. Потім він несподівано розреготався, так, що сова на плечі підстрибнула:
— Таж точно… Як інакше пану зі Табору нести свій скарб? Під пахвою? А так ми виграємо обидва: я немолодий і швидко втомлююся навіть від легкої ноші, а пан зі Табор повен сил і охоче допоможе пристаркуватому побратимцеві… Адже так?
Гороф знущався. По-перше, йому було трохи за сорок. А по-друге, передаючи мені сумку, він умисно не зняв сторожових замовлянь.
Я промовчав. Утома брала гору; я не готовий був зітнутися з Горофом відкрито, а отже, треба було терпіти.
Сумка його зовсім не була такою важкою. Крізь тонку шкіру чудово відчувалась моя статуетка — вона була ціла й неушкоджена. Потворна голова, над якою пронеслося стільки небезпек, і досі сиділа на тонкій шийці. Жарти жартами, але, відчувши Кару в своїх руках, я якось одразу заспокоївся.
— Хорте, — нагадала Ора. — Ви обіцяли розповісти.
Нічого я не обіцяв.
Ліс скінчився; ми вийшли в поле, над нами пролягло буре, без жодної зірочки небо. Моя шкіра взялася сиротами від прохолодного й дуже настійливого вітру; з підсохлих підштанків сипався, потроху відлипаючи, пісок.
На дорозі не було ні душі. Пахло осінню; попереду, майже на коричневому обрії, височів камінь у вигляді драконячої морди. Отже, до замку ще йти і йти…
Хоча що мені там робити, в замку в Горофа? Ору він запросив переночувати в комфорті, от хай Ора і…
— У мене є друг, — сказав я хрипло. — Друг дитинства, якому я завдячую життям. Якось його батько зникнув…
Я розповідав довго й докладно, нічого не випускаючи; жоден з моїх супутників ні разу не перебив мене. Коли я закінчив, ми були вже на мосту перед замком — примітивна пастка почула хазяїна й безперешкодно нас пропустила.
Низенькі двері в сталевих воротах відчинилися широко й гостинно. Ора ввійшла першою; я завагався. Орина рука поманила мене вже з-за воріт; за моєю спиною стояв Гороф, терпляче чекаючи, поки я ввійду…
І я ввійшов.
Тут, на щастя, горіли ліхтарі, було майже світло, і від нічного зору можна було спокійно відмовитись.
Мигнувши, я озирнувся.
Просто в мене під ногами починався ще один міст — камінний, горбатий міст до парадного входу; ліворуч від мосту була дивна споруда, кругла, змурована з величезних гранітових брил.
Пащекою темніла напівкругла арка-вхід. Два вузькі віконця під дахом здавалися виряченими очима.
Я перевів погляд.
Поперек мосту лежав ланцюг, кожна ланка якого була завбільшки з колесо до воза. Один його кінець ішов усередину гранітової споруди, другий…
На другому поміщався шкіряний нашийник. Величезний.
Пустий.
Ніздрі мої здригнулись — вітер приніс клаптик запаху. Несильного, але — разючого.
— Ідіть-бо, — роздратовано сказав Гороф.
Я відтрутив Ору рукою і пішов першим.
На середині мосту спинився; запах тут був сильніший, доводилося дихати ротом.
Ланцюг перегороджував мені дорогу; зібравшись на дусі, я переступив через нього і допоміг перебратися Орі.
Пустий нашийник забирав очі. Заворожував; мені здалося, що я бачу прилиплу до грубої шкіри луску.
Здалося.
Біля входу до замку запах ослабнув. Гороф пройшов уперед, бурмочучи замовляння-ключі, мружачись, про щось тяжко роздумуючи…
Сова нагидила йому просто на плече, та Гороф цього не помітив.
