Магам можна все полностью

— На мотузці… — автоматично відповіла Юля. — Зажди… Ти куди?

— Ми домовилися з Олексієм.

— Таж Алько…

— З Альком можна прогулятись. Йому навіть корисно — на сонечку… Нехай поїсть — і погуляйте.

— Таж у нього температура! — розгубилася Юля. — Йому лежати…

— Температуру збий… Та що ти дивишся на мене, як Му-му на Герасима? Нічого страшного не сталось! Дитина застудилась. Ліки я купив…

Смерділо оцтом.

Уся квартирка просмерділа оцтом; лимон, наполовину вже з’їдений, валявся на тарілочці посеред строкатої церати. Посеред старої, липкої церати кухонного столу…

В Аліка було тридцять дев’ять. Жарознижувальний засіб не діяв; Юля сиділа біля ліжка, методично опускаючи ганчірочку в тазик із оцтом, віджимаючи і протираючи блідий лоб під липкими пацьорками світлого волосся.

— Ма, мені нудно, почитай…

— Зараз. Зараз, я думаю, треба вирвати аркуш із зошита, склеїти будинок з вікнами, і хай паперові люди в ньому живуть…

— Ма, горло…

— Давай ще пополощемо.

— Не хочу полоскати! У мене вже з вух лізе це полоскання…

— Хочеш до лікаря?

— Ну гаразд, дай пополоскати, тільки востаннє…

На кухні догорав википілий, забутий на вогні чайник.

За два дні по тому Аліку стало набагато краще — чи то нескінченні полоскання допомогли, чи то вступив у свої права бісептол. Син поривався схопитися й бігти на вулицю — Юля придумувала для нього все нові розваги, читала до хрипоти, майструвала гараж із зошитових аркушів, намалювала штук п’ятдесят машинок…

Увечері несподівано прийшли гості — принесли цілу сумку їди, вина та фруктів. Алік уминав за обидві щоки; липку церату зняли зі столу, протерли ганчіркою тьмяний пластик, розставили знайдені в буфеті склянки.

— А ви чудово тут улаштувались, — не знати чому раділа Іра.

— А абрикоси! Просто у вікно лізуть, — заметушився Олексій.

Юля натягнуто всміхалася.

Алік довго не бажав засинати; коли він угамувався нарешті, Юля навшпиньки вийшла на балкон, де третій день погойдувався на вітрі її сухий, зашкарублий від солі купальник.

У містечку горлали дискотеки — разом штук п’ять. Добре, що тут, віддалеки, їхній гуркіт майже те чути, в усякому разі, можна терпіти…

Гості пішли близько півночі; на маленькому кухонному столі стояли купою недоїдки.

— Чому ти так себе поводиш? — запитував Стас. — Вони ж образились! Ніби ти ними бридуєш, не бажаєш із ними сідати за один стіл…

— Ну, Стасе, я ж утомилась. Й Алько недужий…

— Алько вже завтра бігатиме, наче кінь… Що тобі — важко півгодини прожити без кислої міни? Без страдницької складки на лобі?

— Якби ти більше думав про свою дитину… — сказала Юля крізь сльози.

Стас замовк надовго.

Стас відійшов до вікна; дивлячись у його спину, Юля з жахом зрозуміла, що зараз, на її очах, пробуджується до життя гном. Усі ці дні він ходив десь поряд — і ось так, необережним словом, вона сама прикликала його. їй уявилося страшне: Стас обертається, і в очах його…

— По-твоєму, я не думаю про свою дитину? — спитав Стас не обертаючись. — Ти це хотіла сказати?

— Ні, — сказала вона примирливо, майже благально. — Давай спати… Я справді дуже втомилася.

Стас похмуро на неї поглянув. Очі були втомлені й сумні, але гнома…

Гнома не було?

Юля перевела подих.

(кінець цитати)

«Ондра (без прізвиськ.) Походж. невідом. Перебував на сл. у покійного кн. Дривегоціуса…»

Ми покинули населений пункт Дрикол поспіхом і доволі-таки безславно. Розбійники — народ злопам’ятний; соромно зізнатись, але я не встиг навіть замовити нові чоботи. У дорожню карету — а вирушали ми рано-вранці, коли нічний люд уже, як правило, п’яний і спить — мені довелося сісти в самій тільки подобі чобіт, точніше, в заклинанні, яке заміняло чоботи; тільки на другий день у дорозі, прибувши до більш-менш пристойної місцинки, я відшукав чоботарню й узувся нарешті.

Яке це було щастя!

Потім, поскрипуючи новими чоботами, я відшукав кузню й замовив ковалеві маленьку клітку з прутами такими товстими й густими, щоб крізь них не проходив навіть дитячий мізинець. Коваль вирішив, що я подорожую з дивовижним і дуже небезпечним звіром, і навіть спробував обережно випитати: єхидна? саламандра?

У клітці поселилася сабая. Жоден звір, найлютіший і найхитріший, не міг би завдати своєму хазяїну стільки клопотів; ланцюги, поточені іржею, рвалися разом із накладеними на них заклинаннями, дубовий ящик гнив, як груша. Усе складніше ставало ховати сабаю від Ори, і кінець кінцем я вирішив, що з цими дурними таємницями покінчено.

Відкриття вразило Ору навіть сильніше, ніж я сподівався:

— Хорте! Ви не уявляєте, чим володієте! Ви не уявляєте, скільки це може коштувати!

— І ви не уявляєте, — сказав я з мудрою усмішкою.

— І я не уявляю, — зізналась Ора. І зміряла мене підозріливим поглядом:

— Ану зізнавайтесь… Чи не маєте ви ще чого-небудь у рукаві? Декілька Кореневих замовлянь? Який-небудь убивчий артефакт, га?

Я розвів руками:

— На жаль. До цього дня в мене була від вас таємниця, а тепер вважайте, що знаєте про мене все…

— Ні, я не все про вас знаю, — сказала вона з раптовою тугою в голосі. — Не все…