Магам можна все полностью

— Так-так, — відлунням повторив Март зі Гороф. — Так-так… На світі повно мерзотників, яких слід покарати, яких карати легко, яких карати приємно. Так. Багато років тому в мене була можливість уступити до Клубу Кари. Я довго думав… І відмовився. Платити щомісячні внески, чекати результатів розіграшу, сподіватись на Кару може або слабка й принижена людина, або природжений кат…

— Пані Шанталіє, — сказав я зло. — А от поясніть пану Горофу, чому ви є членом Клубу Кари? Адже моїх пояснень він слухати не буде…

Ора перевела дух. У погляді, зверненому до мене, не виявилось ні роздратування, ні злості.

— Я жінка, — повідомила вона мені, а не Горофу. — Батько мій помер… Я маг третього ступеня. За мене нема кому заступитись… У моєму житті був епізод, коли я відчула сильну потребу… в зброї. Я не стану, панове, утаємничувати вас у суть того епізоду, добре? Відтоді минуло багато років, образа й гіркота спливли, але мені все-таки хочеться… хотілося б постати перед тією людиною — з Карою в руках. Просто подивитись їй в очі. Навіть карати не обов’язково.

Якийсь час було тихо. Вогонь у каміні, скоряючись нечутному наказу Горофа, почав загасати; за вікнами сходило сонце.

— Сама доля допомагає вам, Таборе, — сказав Гороф із неприємною усмішкою. — Вам із самого початку слід було повернути свою Кару не на цього… майстра камінчиків, а ось на кривдника пані Шанталії.

— Ні! — сказала Ора з такою образою, що навіть Гороф, здається, здригнувся. — Я попрошу вас, пане зі Горофе, мене не ображати. Я не давала приводу… Ви попросили пояснити, що я роблю в Клубі Кари, — я пояснила…

— Це він попросив, — Гороф кивнув у мій бік. — Я спитав його. Вас я ні про що не запитував…

Я мовчав. Мені чомусь пригадалася ювелірша. І її чоловік, нещасний Ягор Дрізд, який усе життя проживе бік у бік із чужою, веселою, бездарною жінкою. Не зважиться її покинути… років через п’ять зап’є з горя, а через п’ятнадцять розіп’ється зовсім. І дружина його гірко плакатиме, не розуміючи, у чім вона винна…

Босою ногою я намацав глиняну фігурку в шкіряній сумці під кріслом. Від самого дотику мені стало легше; усе-таки коли Кара була зі мною, я почував себе значно впевненішим. Майже невразливим.

— Дуже легко мати руки чистими, — сказав я тихо, та так, що й Ора, й Гороф нашорошились. — Дуже легко просторікувати про всяких там катів, які тільки й чекають, щоб помахати кривавою сокирою… А от якщо пан препаратор задумає препарувати вас, Оро, чи вас, пане зі Горофе! Гаразд, ви надступеневий маг, на вас він навряд чи заміриться… Тоді хай препарує вашого друга, якщо у вас, звичайно, є друзі! Або вашого сина! Хто йому завадить? Хто здатен йому завадити? Він ріже людські душі — як піддослідних щурів, як трупи… Його жертви, теперішні й майбутні, не тільки захистити себе не можуть — вони не розуміють, що з ними відбулося!.. І от він, шанс, один із мільйона… Людина, що розпоряджається Карою, згодна покарати не коханця дружини й не лінивого слугу, а невідоме страховище, препаратора… Хто вона, ця людина? Слабка, принижена істота? Природжений кат? Га?

Я сам себе під’юджував, тривожив, лютив. Я був надто близький до відступу, треба було спалити мости, що ведуть назад, треба було зробити так, щоб, передумавши, я сам себе вважав боягузом.

— Якщо я правильно зрозумів, — тихо почав Гороф, — ви все ще сподіваєтеся знайти й покарати майстра камінчиків? Препаратора? Я справді не помиляюсь?

Ну от, межу подолано, ходу назад нема. Я втомлено всміхнувся:

— Так, усе правильно. Ви не помилились.

Він дивився на мене — уперше за весь цей час дивився в очі, без погорди, без насмішки, без зневаги.

А я подивився на камінчики.

Два десятки доль. Легкий магічний серпанок; невже витягнуту з душі якість препаратор поміщає в такий от камінчик? Чи, можливо, властивість він кладе в коробочку й залишає собі, а камінчик — тільки бирка, мітка, знак?

Я згріб камінчики з килима. Перерахував; двадцять. Ба так, один камінчик залишився в Горофа — той самий, Ятерів, бридка яшмова морда…

Я запитально глянув на непоказного чоловіка посеред вітальні.

Гороф стис губи, насупився, ніби приймаючи важливе рішення; я подумав був, що він задумав залишити камінь Ятера собі на пам’ять.

— Ви б подумали, Хорте, — розгублено сказала Ора. — Усе-таки ви йдете на силу, що явно переважає вашу, і навіть режим пониженої вразливості — адже це не режим повної невразливості, ви розумієте?

— Вас я з собою не кличу, — сказав я не без суму. — Якщо небезпека справді така велика…

Гороф сунув руку в кишеню. А коли витягнув, на долоні в нього лежав не один камінь, а два.

Я роззявив рота.

Гороф повільно перетнув кімнату. Підніс долоню до мого обличчя, щоб я міг краще роздивитись камені.

Інший кулон був теж яшмовий, темно-зелений, дуже красивого відтінку. На камені вгадувалось одне приплющене око, гачкастий ніс, як у сови, й одне неправильної форми вухо.

Хмарка чужої магічної сили.

Поряд задихала Ора — не витерпіла, прибігла поглядіти. Гороф був незворушний, мов фокусник, який щойно вразив ярмарок небаченим трюком.