Магам можна все полностью

— Так, — сказала Ора. — Це такий самий… Це звідти.

Гороф відповів спокійним поглядом людини, яка знає більше, ніж каже.

— Із кого ви зняли його? — спитав я глухо.

— Це мій, — після паузи сказав Гороф. — Це мій камінь.

— Ні, — швидко сказала Ора. — Неможливо. Ви надступеневий маг, він не міг викрасти вас, наче сільське дівчисько… і розпластати, як м’ясо… ой, пробачте.

Гороф не образився. Хоч Орині слова, я бачив, діткнули його; я уважно глянув на свою супутницю. За час нашого знайомства Ора не сказала й не зробила нічого випадкового; будь-яка необережна фраза мала смисл, будь-який нерозважливий, здавалося б, учинок мав логічне продовження…

Навіщо вона спробувала принизити Горофа?

Чи ця шпилька розрахована була на мене?

— Якийсь час тому, — тьмяно сказав Гороф, — незадовго до вікопомного королівського прийому… Мене викрали, Оро, ваша правда. Мене не було, як потім удалося встановити, чотири дні. Усього лише чотири дні! Передісторія була така: ми зі Смерічкою пішли перевірити сильця в лісі…

— Зі Смерічкою? — не втримався я.

Гороф нагородив мене похмурим поглядом:

— Так… У мене була… пасербиця. Дівчинка чотирнадцяти років, розумниця, тонка натура… геть одинока. Я прихистив її… як це сталося, сам не знаю. Вона жила в мене трохи менше як місяць, та мені здавалося, що… втім, неважливо. Того дня ми пішли перевіряти сильця… по дорозі мені стало погано. Я навіть подумав, що мене отруїли… Після цього була сер я яскравих, жорстоких видінь, галюцинацій… Й одразу — і стою на мосту перед власним замком. Арс зустрічав мене… Нічого ще не розуміючи, я пройшов до себе. І коли подивився на пісковий календар… Ми пішли перевіряти сильця у вівторок, а повернувся я в суботу.

— Одежа чиста, і їсти не хочеться, — припустив я.

Гороф кивнув.

— Арс — це дракон? — спитала Ора.

Гороф хворобливо всміхнувся:

— Так… Ось. Я подивився на себе в дзеркало й побачив оце, — він торкнув пальцем камінь. — Він висів на звичайнісінькій суровій нитці… Я одразу відчув чужу силу, та зрозуміти нічого не міг. Смерічка зникла… Я викликав Аггея — я завжди його викликаю, коли мені потрібні новини, — і той сказав, що у вівторок увечері Смерічка прийшла на заїжджий двір із саквояжем, при грошах, найняла повозку й поїхала собі… Він припустив, що Смерічка підсипала мені чогось у воду, обікрала і втекла. Я сильно побив Аггея… за таке припущення. Але потім усе-таки перевірив скарбницю. Ні монетки вона не взяла! Тільки те, що я дарував їй, на кишенькові витрати.

Якийсь час ми чекали, поки Гороф вирішить продовжувати. Мовчали, боячись відлякати його відвертість.

— Я вивчав цей камінь і так і сяк, — Гороф зітхнув, — та й досі нічого не розумів… Я відчував себе… не так щоб погано, але якось розгублено… через те що я втратив Смерічку, так мені тоді здавалось. А потім я помітив, що Арс… Мені складно пояснити це вам, тим, хто ніколи не водився з драконами. Ніколи не були членами драко-клубу… Річ у тому, що між драконом і хазяїном існує тонкий зв’язок, специфічний; дуже грубо його можна схарактеризувати, як розуміння й прихильність. Так от, цей зв’язок між мною й Арсом… Ви зрозумійте, довгі роки Арс був єдиною близькою мені істотою… цей зв’язок порвався. Не поволі — одразу. Арс перестав бути моїм драконом. Він став чужою істотою, чудовиськом, неприємним і небезпечним. І він одразу вловив це змінення, став агресивним, відмовлявся брати їжу з моїх рук… Якийсь час я вважав, що це через Елки. Що я занадто прилюбився до неї й утратив зв’язок із драконом… Тоді й відбувся пам’ятний нам усім королівський прийом, і уявіть що я відчув, побачивши на пані Шанталії прикрасу з двох десятків точнісінько таких камінчиків… Я сприйняв це за провокацію — тим більше що той вечір, ви пам’ятаєте, багатий був на провокації; метушня, смерть князя Дривегоціуса… Я вирішив повернутись додому й чекати — якщо я потрібен комусь, цей хтось сам до мене прийде.

Гороф перевів подих. Щоки його, і без того білі, набули тепер синюватого відтінку.

— Через тиждень після королівського прийому Арс помер. Це буває… це стається, коли між хазяїном та його драконом утрачено тонкий зв’язок. Чого я натерпівся, поки вдалося його поховати…

Гороф поморщився й замовк.

— Коли ми прийшли до вас, — почала Ора, — ви вирішили, що ми…

— Так, — кивнув Гороф. — Я подумав, що скоро дізнаюсь розгадку того, що зі мною трапилось… і не дуже помилився. Тепер я знаю.

Він повернув долоню; на гірку з двадцяти камінчиків упали ще два — перший та останній. Барона Ятера й Марта зі Горофа.

— Препаратор має повну владу навіть над надступеневим магом, — сказала Ора з не зовсім природним смішком. — Хорте, зважаючи на виниклі обставини…

— Не думаю, щоб повну владу, — серйозно заперечив Гороф. — Адже мене взяли оманою… Мені підсунули ляльку.

— Що? — спитав я механічно. Мені уявилась товста лялька в парчевій сукні і з порцеляновою головою.

Гороф зітхнув: