- Я не можу стріляти, коли говорять під руку! - волав Бегемот і намагався приладнати на місце видраний у нього на спині величезний жмут шерсті.
- Б’юся об заклад, - сказав Воланд, усміхаючись Марґариті, - що учворив отаке він навмисне. Ціляє він добряче.
Ґелла з котом помирилися і на знак цього замирення поцілувалися. Дістали з-під подушки карту, перевірили. Жодне вічко, крім того, що прострелив Азазелло, не було зачеплене.
- Цього не може бути, - наполягав кіт, видивляючись крізь карту проти світла канделябру.
Весела вечеря тривала. Свічки топилися в канделябрах, по кімнаті хвилями розходилося сухе, духмяне тепло від каміну. Наїджену Марґариту охопило почуття блаженства. Вона дивилася, як сизі кільця від Азазеллової сигари відпливають у камін і як кіт ловить їх кінцем шпаги. Їй нікуди не хотілося йти, хоча й було, за її підрахунками, вже пізно. Висновуючи з усього, добігало до шостої години ранку. Скориставшись паузою, Марґарита звернулася до Воланда і несміливо проказала:
- Напевно, мені вже час... Пізно...
- Куди ж ви поспішаєте? - запитав Воланд увічливо, але сухо.
Інші промовчали, вдаючи, що поглинуті спостеріганням сигаретних димових кілець.
- Так, час... - зовсім спантеличена цим, повторила Марґарита і розглянулась, наче шукаючи плащ чи покривало.
Їй раптом стало незручно бути голою. Вона встала і з-за столу. Воланд мовчки стягнув з ліжка свій витертий та засмальцьований халат, а Коров’єв накинув його Марґариті на плечі.
- Дякую, мессіре, - ледве чутно проказала Марґарита і запитально подивилася на Воланда.
Той у відповідь посміхнувся їй ввічливо й байдужно. Безпросвітній туск якось відразу накотив Марґариті на серце. Вона почувалася т ошуканою. Ніякої нагороди за всі її послуги на балу ніхто, вочевидь, їй не збирався пропонувати, як ніхто і не утримував її. Проте вона цілком усвідомлювала, що йти їй звідси не було куди. Побіжна думка про те, що доведеться повернутися до вілли, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попросити, чи що, самій, як спокусливо радив Азазелло в Александрівському саду? “Нізащо!” - сказала вона собі.
- Всього найкращого, мессіре, - промовила вона вголос, а сама подумала: “Аби тільки вибратися звідси, а там я вже дістануся річки та сторч головою”.
- Сідайте-но, - раптом владно сказав Воланд.
Марґарита перемінилася на обличчі й сіла.
- Можливо, хочете щось сказати на прощання?
- Ні, нічого, мессіре, - гордо відповіла Марґарита, - окрім того, що коли я потрібна вам іще, то я ладна охоче виконати все, чого ви забажаєте. Я анітрохи не втомилася і дуже втішалася на балу. Отож, якби він тягнувся і далі, я охоче надала б своє коліно для того, щоб до нього прикладалися тисячі вішальників та вбивць, - Марґарита дивилася на Воланда, як через пелену, очі їй наповнювалися слізьми.
- Правильно! Ви маєте рацію! - розкотисто і страшно прокричав Воланд. - Так і треба!
- Так і треба! - як луна, повторив Воландів почет.
- Ми вас випробовували, - сказав Воланд, - ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо в тих, хто дужчий за вас. Самі запропонують і самі все дадуть! Сідайте, горда жінко! - Воланд зірвав важкий халат з Марґарити, і знову вона опинилася на ліжку, сидячи поруч з ним. - Отже, Марґо, - вів далі Воланд, пом’якшуючи свій голос, - чого ви хочете за те, що сьогодні були в мене господинею? Чого бажаєте за те, що відбули цей бал нагою? Яку ціну складете своєму колінові? Які збитки від моїх гостей, котрих ви зараз узивали вішальниками? Кажіть! І тепер уже кажіть без церемоній, бо запропонував я сам. Серце Марґарити затіпалося, вона важко зітхнула, натужно міркуючи.
- Ну, що ж, сміливіше! - заохочував Воланд. - Будіть свою фантазію, підганяйте її! Вже сама присутність при сцені вбивства цього запеклого негідника-барона варта того, щоб людину винагородили, а особливо, якщо ця людина - жінка? Ну-бо?
Подих перехопило Марґариті, вона вже хотіла випалити заповітні й виплекані в душі слова, як вмить зблідла, розкрила рот і витріщила очі. “Фріда! Фріда! Фріда! - прокричав їй у вуха чийсь настирний благальний голос. - Мене зовуть Фріда!” І Марґарита. перечіплюючись на словах, заговорила:
- Так я; отже... можу попросити... одну річ?
- Вимагати, вимагати, моя донно, - відповідав Воланд, спорозуміло усміхаючись, - вимагати однієї речі!
О, як спритно і виразно Воланд наголосив, повторюючи слова самої Марґарити - “однієї речі”! Марґарита ще раз перевела подих і сказала:
- Я хочу, щоб Фріді більше не підносили ту хусточку, якою вона задушила свою дитину.
Кіт закотив очі під стелю і гучно зітхнув, але промовчав, очевидно, пам’ятаючи накручене на балу вухо.
- З огляду на те, - заговорив Воланд, усміхнувшись, - що можливість одержання вами хабара від цієї дурепи Фріди, безперечно, цілком виключена - адже це було б несумісним з вашою королівською гідністю, - я вже й не знаю, що маю чинити. Лишається, хіба що, єдине: назбирати ганчір’я й затикати ним усі шпарини моєї спальні.
- Ви про що говорите, мессіре? - здивувалася Марґарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.
