Маленька паризька книгарня полностью

Вона почала відколупувати м’якуш від скоринки і катати його між тонкими пальцями.

Книгар читав Катрін, як роман. Вона дозволила йому погортати свої сторінки й проглянути її історію.

— Нині, у сорок вісім, я почуваюся так само, наче у вісім. Я ненавиділа, коли мене ігнорували, і водночас ніяковіла, коли хтось виявляв до мене щиру увагу. До того ж, помітити мене повинні були «правильні» люди. Дівчинка з блискучим волоссям із заможної сім’ї , з якою я хотіла подружитися; добрий учитель, котрий був уражений тим, як скромно я приховувала свої незвичайні таланти. І моя мати. Авжеж, моя мати, — Катрін замовкла. Її руки й далі місили шматочок багета.

— Я завжди хотіла, щоб мене помітили найсамозакоханіші егоцентристи. До інших мені було байдуже — до мого любого татка; до Ольги з першого поверху, яка дуже пітніла, — хоча вони були набагато кращі. Та мені було ніяково, коли мене любили гарні люди. От дурна. І була так само несповна розуму під час свого заміжжя. Я хотіла, щоб мій пришелепуватий чоловік помітив мене, і ні на кого не звертала уваги. Але я готова це змінити. Передайте мені перець, будь ласка.

Вона виліпила із м’якуша своїми тонкими пальцями морського коника, якому тепер приліпляла дві насінини перцю замість очей, перед тим як дати його месьє Одинакові.

— Я була скульптором. Колись. Мені сорок вісім, і я все починаю з нуля. Не пам’ятаю, скільки років тому спала зі своїм чоловіком. Я була віддана, дурна і настільки самотня, що можу просто зжерти того, хто буде прихильний до мене. Або вб’ю, бо не винесу цього.

Месьє Одинак був ошелешений тим, що перебуває наодинці з такою жінкою.

Він заворожено розглядав обличчя і голову Катрін, ніби йому дозволили залізти всередину і досхочу роздивлятися навколо.

У Катрін були проколені вуха, однак сережок вона не носила. («Його нова подружка носить ті, з рубінами. Позорище: я б їх швиргонула йому до ніг».) Іноді вона торкалася горла, наче шукала щось, може, намисто, яке також належить тепер іншій жінці.

— А чим ви зараз займаєтесь? — запитала вона.

Він розповів їй про «Літературну аптеку».

— Баржа з черевом низької посадки, кухнею, двома спальними місцями, ванною і вісьмома тисячами книжок. Це світ поза межами нашого світу. — А також арештована пригода, як і в кожного пришвартованого корабля. Але цього він не промовив.

— А король у цьому світі — Месьє Одинак, літературний фармацевт, який виписує рецепти від любовної туги.

Катрін вказала на пакунок із книгами, що він приніс вчора ввечері.

— Між іншим, допомагає.

— А ким ви хотіли стати, коли були маленькою дівчинкою? — запитав він, щоб побороти ніяковість.

— О, я хотіла стати бібліотекарем. А також піратом. Ваша книжкова баржа — це якраз те, що мені було потрібно. Тоді б я за допомогою читання розгадала усі загадки світу.

Месьє Одинак слухав її з усе більшою симпатією.

— Вночі я забирала би в поганих людей усе, що вони видурили брехнею в гарних, і залишала їм одну книгу, яка б очистила їх і змусила розкаятися, перетворивши на хороших людей, ну, і так далі, — вона розсміялася.

— Ще б пак, — підтримав він її іронічний тон. Одна заковика з цими книгами: вони змінюють людей. Усіх, окрім справді злих, які не стають кращими батьками, більш люблячими чоловіками, вірнішими друзями. Вони залишаються тиранами, далі терзають своїх підлеглих, дітей і собак. Вони підступні в дрібницях і боягузи у важливих справах. Горе їхніх жертв для них — насолода.

— Книги були моїми друзями, — промовила Катрін і остудила червону від куховаріння щоку об келих з вином.

— Мені здається, що я всі свої почуття взяла з книг. У них я кохала, сміялась і знайшла набагато більше, ніж у реальному житті.

— Я теж, — пробурмотів месьє Одинак.

Вони подивились одне на одного — і щось наче клацнуло.

— А що означає Ж.? — запитала Катрін захриплим голосом.

Йому довелося прокашлятись, перш ніж відповісти.

— Жан, — прошепотів він. Слово було настільки незнайоме, що його язик наштовхнувся на зуби.

— Моє ім’я — Жан Альберт Віктор Одинак. Альберт — по дідові зі сторони батька, Віктор — по дідові зі сторони матері. Моя мати — професор, а її батько, Віктор Берньє, був токсикологом, соціалістом і майором. Мені п’ятдесят років, Катрін, і я не знав у своєму житті багатьох жінок, тим паче не спав із ними. Я кохав одну жінку. І вона покинула мене.

Катрін уважно дивилася на нього.

— Вчора. Вчора якраз виповнився двадцять один рік. Лист від неї. І я боюся того, що в ньому.

Він чекав, що вона відштовхне його, вдарить або відвернеться. Але помилився.

— О, Жан, — прошепотіла Катрін натомість голосом, повним співчуття.

— Жан.

Знову.

Солодкий звук власного імені.

Вони вдивлялися одне в одного. Він побачив, як мерехтять її очі, і відчув, ніби щось м’якшає в ньому, дозволяє впустити її, аби вона його зрозуміла. Вони прошили одне одного поглядами й невимовленими словами.

Два маленькі човники в морі. Обидва думали, що пливуть зовсім одні, втративши якорі. Але тепер...

Вона легенько провела пальцями по його щоці.