Денні не відповів. Часи, коли він водив фури, ще до його другого арешту за тяжкий кримінальний злочин, він вважав найщасливішими в житті. Він багато метушився, ночами грав на гітарі, мав непевні надії створити гурт, і їзда на фурі здавалася досить нудною й пересічною, якщо порівняти з майбутнім, яке він собі намислив. Та зараз, озираючись на ті часи — лише кілька років тому, хоча й здавалося, що минуло ціле життя, — він з любов’ю згадував саме дні у фурах, а не ночі в барах.
Ґам зітхнула.
— Певно, й так вийшло на добре, — сказала вона старечим серпанковим голосом. — Ти би так до самої смерті на тій старій фурі їздив.
«Краще вже так, ніж стирчати тут удома», — подумав Денні. Його баба завжди вважала дурістю любити ту роботу. «Денні, не чекай від життя багато, — так вона постійно наговорювала, коли його взяли на роботу в компанію перевезень. — Добре, Денні, як ти нічого не чекаєш, бо так не розчаруєшся». То був головний урок, який вона втовкмачила в голови своїм онукам: нічого особливого не очікувати від світу. Світ — прикре місце, де або ти, або тебе (ще одна її улюблена приказка). Якщо хтось із її хлопців забагато очікує або зависоко стрибає, їхні надії попадають і розіб’ються. Та з погляду Денні це не було якимсь особливим уроком.
— Я так і казала Рікі Лі. — Самовдоволено складені на колінах руки були вкриті струпами, болячками й атрофованими чорними венами. — Він як дістав ту баскетбольну стипендію в Дельтівському, то мусів, крім навчання і спортивних тренувань, ще й працювати ночами, просто аби за книжки платити. Я казала: «Рікі, мені лиш прикро, шо тобі так багато гарувати треба, більше, ніж другим. Просто, аби купа багатеньких дітей, у яких всього більше, ніж у тебе, просто стояли й сміялися з тебе».
— Так, — промимрив Денні, коли зрозумів, що баба очікувала, що він щось має сказати. Рікі Лі так і не погодився на стипендію; Ґам із Фаришем між собою вдосталь з нього посміялися, тож він відмовився. І де тепер Рікі? У тюрмі.
— Стільки всього. Ходити вчитися, а вночі робити. Лиш аби м’яча кидати.
Денні зарікся, що завтра Ґам поїде в суд сама.
Того ранку Гаррієт прокинулась і якийсь час дивилася в стелю, перш ніж згадала, де вона. Вона сіла — знову проспала в одязі, з брудними ногами — і спустилася вниз.
Іда Ру на подвір’ї розвішувала прання. Гаррієт стояла й дивилася на неї. Їй спало на думку сходити у ванну — без запрошень, — щоб зробити Іді приємно, але дівчинка передумала: якщо об’явитися невмитою, у заквецяному вчорашньому одязі, Іді точно стане очевидно, наскільки важливо, щоб вона залишилася. Мугикаючи з повним ротом прищіпок, Іда потягнулася в кошик. Вона не здавалась ні стривоженою, ні зажуреною, лише зайнятою.
— Тебе звільнено? — уважно спостерігаючи за нею, запитала Гаррієт.
Іда стрепенулася; тоді вийняла з рота прищіпки.
— І тобі добрий ранок, Гаррієт! — заговорила вона з перебільшено байдужою радістю, від якої Гаррієт занепала духом. — Ну й бруднуля ти. Іди вмиватися.
— Тебе звільнено?
— Нє, мене не звільнено. Я вирішила, — сказала Іда, повертаючись до своєї роботи, — вирішила сама переїхати в Геттізберґ і жити там зі своєю донькою.
Угорі цвірінькали горобці. Іда з гучним ляскотом тріпнула мокрим напірником і пришпилила його до шворки.
— Я так вирішила, — повторила вона. — Уже пора.
У Гаррієт пересохло в роті.
— А Геттізберґ це далеко? — запитала вона, хоч і без того знала, що він біля узбережжя Затоки — за сотні кілометрів звідси.
— Дуже далеко. Аж там, де оті старі сосни з довгими голочками ростуть! Я вам більше не потрібна, — сказала Іда — спокійно, ніби повідомляла Гаррієт, що їй більше не треба десерту чи кока-коли. — Я заміж вийшла лиш як трохи більше за тебе років мала. І дитину.
Гаррієт це шокувало й образило. Вона терпіти не могла дітей — Іда дуже добре знала наскільки.
— Та, мем. — Іда безпристрасно пристебнула до шворки ще одну сорочку. — Усьо міняється. Я, як вийшла за Чарлі Ті, мала лиш п’ятнайцять років. Скоро і ти вийдеш заміж.
Сперечатися з нею сенсу не було.
— Чарлі Ті їде з тобою?
— Н’аякже.
— А він хоче?
— Думаю, так.
— І що там буде?
— З ким, зі мною чи з Чарлі?
— З тобою.
— Не знаю. Буду в когось робити, напевно. Буду сидіти з другими дітьми, може, зовсім немовлятами.
Сама думка, щоб Іда — Іда! — покинула її заради якогось заслиненого дітвака!
— І коли виїжджаєте? — холодно запитала вона в Іди.
— На другий тиждень.
Більше не було що казати. З Ідиного поводження стало ясно, що подальші обговорення її не цікавлять. Гаррієт підвелась і якийсь час спостерігала за нею, — як вона нахиляється до кошика, вішає одяг, знову хилиться до кошика, — а тоді вирушила геть подвір’ям, під нереальними порожніми променями сонця. Коли вона зайшла в будинок, мама — стривожено ширяючи в тій своїй нічній сорочці Блакитної феї — зацяпотіла слідом і спробувала її поцілувати, але Гаррієт викрутилася й кинулася через задні двері.
— Гаррієт? Що сталося, сонечку? — жалібно гукнула мати їй у спину. — Ти ніби зла на мене?.. Гаррієт?
Іда провела Гаррієт недовірливим поглядом, коли та пронеслася повз неї; вона вийняла з рота прищіпки.
