Маленький друг полностью

— Тебе мамка кличе, — мовила вона голосом, від якого Гаррієт зазвичай німіла на місці.

— Я вже можу тебе не слухати, — не спиняючись, відповіла Гаррієт.

— Якщо твоя мама хоче відпустити Іду, — сказала Еді, — я не можу втручатися.

Гаррієт марно спробувала перехопити погляд Еді.

— Чому ні? — зрештою запитала вона, і — коли Еді повернулася до свого записника й олівця: — Чому ні, Еді?

— Бо я не можу, — відповіла Еді, намагаючись вирішити, що спакувати у свою подорож у Чарльстон. Сині бальні туфлі були найзручніші, але до пастельних літніх костюмів вони личили зов­сім не так, як човники. Також її трохи роздратувало, що Шарлотта не порадилася з нею стосовно такого важливого рішення, як звільняти чи залишати служницю.

Перегодя Гаррієт продовжила:

— Але чому ти не можеш втрутитися?

Еді відклала олівець.

— Гаррієт, це не моя справа.

— Справа?

— Зі мною не радилися. Дитинко, але ти не переживай, — сказала Еді, уже звеселішавши, підвелася, щоб налити собі ще чашку кави, й поклала Гаррієт на плече байдужу руку. — Усе вийде на краще! От побачиш!

Втішившись, що з усім вдалося так легко розібратися, Еді знову сіла з кавою й після, як їй здавалося, мирної паузи мовила:

— От я б справді хотіла собі в подорож якийсь із тих гарних швидкосохнучих костюмів. Ті, що в мене є, вже зносилися, а льон для поїздок непрактичний. Звісно, можна повісити чохол з одягом ззаду в машині… — Дивилася вона не на Гаррієт, а кудись їй над маківкою; і знову занурилася в роздуми, не звертаючи уваги на розчервоніле обличчя й ворожий провокативний позирк онуки.

За кілька секунд — в Еді вони були сповнені думок — на задній веранді рипнули сходинки.

— Агов! — Через москітні двері зазирнула чиясь темна постать — вона прикривала долонею чоло. — Едіт?

— О, ну маєш! — скрикнув інший голос, благенький і радісний. — Чи не Гаррієт там із тобою?

Перш ніж Еді підвелася з-за столу, Гаррієт підскочила й прожогом кинулася до задніх дверей — повз Тет, до Ліббі на веранді.

— А де Аделаїда? — запитала Еді в Тет, яка через плече усміхалася до Гаррієт.

Тет закотила очі.

— Захотіла заїхати в крамницю по банку «Санки»112.

— Ох йой, — дещо приглушеним голосом видихнула Ліббі на задній веранді. — Гаррієт, божечки! Яке ж радісне вітання…

— Гаррієт, — різко осікла Еді, — не вішайся на Ліббі.

Вона чекала й слухала. З веранди почулися слова Ліббі:

— З тобою справді все добре, ангелику мій?

— Святі небеса, — мовила Тетті, — дитина що, плаче?

— Ліббі, скільки ти платиш Одін на тиждень?

— Боже правий! Звідки в тебе такі запитання?

Еді підвелася й підступила до москітних дверей.

— Гаррієт, це тебе не стосується, — відрізала вона. — Заходьте всередину.

— Ой, та Гаррієт мені не докучає, — сказала Ліббі, звільнила руку, поправила окуляри й задивилася на Гаррієт з невинним довірливим зачудуванням.

— Твоя бабуся має на увазі… — озвалася Тет, слідом за Еді виступаючи на веранду — з дитинства її роллю було дипломатично перефразовувати гострі судження й циркуляри сестри, — вона має на увазі, Гаррієт, що неввічливо питати людей про гроші.

— Та нічого страшного, — уперто повторювала Ліббі. — Гаррієт, я плачу Одін тридцять п’ять доларів на тиждень.

— Мама платить Іді лише двадцять. Це ж неправильно.

— Що ж, — заговорила Ліббі, кліпаючи після очевидно спантеличеного мовчання, — я не знаю. Твоя мама не робить нічого поганого, але…

Еді — налаштована не марнувати ранок на обговорення звільненої економки — втрутилася:

— Маєш гарну зачіску, Ліб. Скажіть? Хто тобі її зробив?

— Міс Раян, — відповіла Ліббі, схвильовано піднесла долоню й затримала біля скроні.

— Ми вже всі такі сивочолі, — ласкаво мовила Тетті, — одну від одної не відрізниш.

— А вам як зачіска Ліббі? — суворо перепитала Еді. — Гаррієт, що скажеш?

Гаррієт, що от-от мала розплакатися, сердито відвернулася.

— Знаю одну дівчинку, яка могла стати так, що сама себе підстригала, — жартома поділилася Тет. — Гаррієт, мама тебе досі відправляє в перукарню чи ходиш у салон краси?

— Я гадаю, містер Ліберті так само може стригти й брати вполовину меншу оплату, — сказала Еді. — Тет, треба було сказати Аделаїді не заїжджати в крамницю. Я говорила, що маю трохи гарячого шоколаду в тих окремих згорточках, що я їй спакувала.

— Едіт, я їй так і сказала, а вона відповіла, що цукру їй не можна.

Едіт пустотливо подалася назад на знак фальшивого поди­вування.

— Чому це? Вона вже і від цукру шаліє? — Віднедавна Аделаїда припинила пити каву, посилаючись на цю причину.

— Якщо їй хочеться «Санки», не бачу причин їй відмовляти.

Еді пирхнула.

— І я не бачу. Хто-хто, а я точно не хочу, щоб Аделаїда шаліла.

— Що? Що за розмови про якийсь шал? — стурбовано запитала Ліббі.

— О, а ти не знаєш? Аделаїді не можна каву. Бо від кави вона шаліє. — Аделаїда узялася говорити так лише нещодавно, відколи її глупувата компаньйонка по хору місіс Піткок почала стверджувати те саме.

— Ну, я й сама люблю іноді хильнути «Санки», — зізналася Тет. — Але я не те щоб мушу пити лише її. Можу й преспокійно обійтися.