— Тут їй буде нормально, — сказала Гаррієт, підводячись.
— Не пропаде, — погодився Гелі глибоким голосом космічного командира.
— Зміям не треба їсти щодня. Я лиш сподіваюся, що перед тим як вирушати, вона добре попила.
Спалахнула блискавка — цього разу яскрава, з різким тріском. Майже миттєво прокотився грім.
— Давай повернемося довгим шляхом, — запропонував Гелі, прибираючи волосся з очей. — Уздовж дороги.
— Чому? Поїзда з Чикаго ще довго не буде, — уточнила вона, коли він не відповів.
Гелі стривожила напруга в її погляді.
— Він за пів години буде проїжджати.
— Встигнемо.
— Роби як знаєш, — відповів Гелі й утішився з того, що голос його прозвучав твердіше, ніж він почувався. — Я піду дорогою.
Мовчання.
— А з возиком що зробиш? — запитала вона.
Гелі замислився.
— Певно, лишу тут.
— На видноті?
— А яка різниця? Я ним і так не бавлюся.
— Хтось може його знайти.
— Сюди ніхто не ходить.
Вони збігли цементним заїздом — було весело, вітер розвівав волосся — і за інерцією їх віднесло аж на середину темного пасовиська, перш ніж діти засапалися й сповільнилися до бігу підтюпцем.
— Буде дощ, — сказала Гаррієт.
— То й що, — кинув Гелі. Він почувався непереможним: старшим офіцером, планетним завойовником. — Гаррієт, диви, — мовив він, указуючи на вигадливий світний знак, що м’яко горів серед місячного ландшафту нагромадженої глини, надертої на пасовиську навпроти. Можна було прочитати:
— Паршиве, напевно, буде майбутнє, так? — припустив Гелі.
Вони мчали по краю шосе № 5 (Гелі зважав на небезпеки; наскільки він знав, мамі захотілося морозива й вона була попросила тата заїхати в «Джамбо», доки там ще не зачинилося), пригинаючись за ліхтарними стовпами й урнами для сміття. Тільки-но з’явилася можливість, вони звернули на темні бокові вулички й пробралися на площу, до кінотеатру «Куншт».
— Половина кіна вже минула, — повідомила з вікна каси дівчина з лискучим обличчям, дивлячись на них поверх своєї пудрениці.
— Нічого страшного. — Гелі посунув їй під склом два долари й відступив — розмахуючи руками, нервово витанцьовуючи. Зараз просиджувати другу половину фільму про велемовний «фольксваґен»111 — це останнє, чого йому хотілося. Тієї ж миті, як дівчина заклацнула пудреницю й потягнулася по кільце з ключами, щоб вийти й відімкнути їм двері, десь далеко пролунав паровий свисток: на станцію Александрія заїжджав поїзд 20:47, у напрямку Нового Орлеану.
Гелі штурхнув Гаррієт у плече.
— Треба нам якось на нього заскочити й з’їздити в Новий Орлеан. Якось уночі.
Гаррієт відвернулася від нього, склавши руки на грудях, і подивилася вздовж вулиці. Ген-ген рокотав грім. Навпроти від вітру лопотів навіс господарського магазину, а по тротуару носилися й кружляли обрізки паперу.
Гелі підняв очі в небо, підняв долоню. Рівно як дівчина клацнула ключем у замку скляних дверей, йому на чоло впала крапля дощу.
— Ґам, вести «транс-ам» зможеш? — запитав Денні. Він був обдовбаний, обдовбаний упень, а баба видавалася кощавою, ніби старий кактус, бо мала на собі червоний квітчастий капот. «Квітчастий, — подумав він собі, витріщаючись на неї зі свого стільця, — червона паперова квітка».
І Ґам — наче кактус — якийсь час стояла овочем, перш ніж охнула й відповіла своїм кощавим голосом:
— Вести не проблема. Вона просто дуже низько до землі посаджена. А я з тим артеритом.
— Ну, я не… — Денні довелося затнутися, передумати й почати заново. — Я можу, як хочеш, відвезти тебе на суд присяжних, але машина від того вищою не стане.
Для його баби все було неправильної висоти. Коли працював пікап, вона нарікала, що в нього кабіна зависока.
— Ой, — лагідно мовила Ґам, — я не проти, аби ти мене відвіз, синочку. Треба ж тобі якось користати з того дорогого навчання їзди на фурах.
Повільно, дуже повільно, впираючись тендітною коричневою лапою Денні об передпліччя, вона прокульгала до машини — подвір’ям з натоптаної землі, де сидів Фариш і розбирав телефонний апарат, і Денні спало на думку (яскравим спалахом, як іноді бувало), що всі його брати, і він із ними, зазирають глибоко у природу речей. Кертіс бачить добро в людях; Юджин бачить присутність Бога у світі й те, що у кожної речі є своя праця й своє належне місце; Денні бачить людські уми й що змушує їх діяти так, як вони діють, а іноді — до цієї думки його змушували наркотики — іноді він навіть трохи заглядає в майбутнє. А Фариш — принаймні до його нещасного випадку — зазирав у речі значно глибше, ніж будь-хто з них. Фариш розуміє силу й приховані можливості; він розуміє принципи діяльності речей — хоч двигунів, хоч тварин у таксидермічному сараї. Та зараз, якщо його щось цікавило, йому потрібно було це розкроїти й розкидати по землі, щоб переконатися, що всередині немає нічого особливого.
Ґам не любила слухати радіо, тож у місто вони їхали в тиші. Денні осягав кожнісінький шматочок металу в бронзовому корпусі авто, які дзижчали всі й водночас.
— Ну шо ж, — безтурботно озвалася вона. — Я від самого початку переживала, шо з тої роботи з фурами нічо не буде.
