Маленький друг полностью

— Та ми ж не в Бельгійське Конґо зібралися! Ту «Санку» і в Чарльстоні продають, навіщо їй цілу банку тягнути собі у валізу!

— Не бачу тут нічого такого. Якщо сама береш гарячий шоколад. Собі.

— Едіт, ти ж знаєш, як рано Адді прокидається, — схвильовано втрутилася Ліббі, — от вона й боїться, що до сьомої-восьмої обслуговування номерів ще не працюватиме…

— Тому я й спакувала цей добрий гарячий шоколад! Від чашки гарячого шоколаду Аделаїді анічогісінько не станеться.

— Мені однаково, що пити, але гарячий шоколад звучить страшенно смачно! Ви тільки подумайте, — сказала Ліббі, сплеснувши в долоні й обернувшись до Гаррієт. — За тиждень ми вже будемо в Південній Кароліні. Мені так цікаво!

— Так, — втішено погодилася Тет. — А у твоєї бабусі виникла страшенно мудра ідея самотужки нас усіх туди повезти.

— Не знаю, чи така вже мудра, але сподіваюся, що відвезу нас туди й заберу всіх укупі.

— Ліббі, Іда Ру звільнилася, — з горопашним поспіхом повідомила Гаррієт, — вона їде з міста…

— Звільнилася? — перепитала Ліббі, бо мала проблеми зі слухом; вона благально подивилася на Едіт, яка зазвичай розмовляла гучніше й чіткіше за більшість. — Боюся, Гаррієт, тобі треба говорити трохи повільніше.

— Вона про Іду Ру, яка в них працює, — пояснила Еді, складаючи руки на грудях. — Та від них іде, а Гаррієт із цього приводу сумує. Я вже їй сказала, що все міняється, люди рухаються далі, так уже повелося у світі.

Ліббі перемінилася в обличчі. Вона подивилася на Гаррієт зі щирим співчуттям.

— Ой, це так прикро, — сказала Тет. — Я розумію, сонечку, ти сумуватимеш за Ідою, знаю, вона з вами так довго пробула.

— Ох, — зітхнула Ліббі, — але ж дитина любить Іду! Ти ж любиш Іду, правда, золотко, — звернулася вона до Гаррієт, — так, як я люблю Одін.

Тет з Еді перезирнулися й позакочували очі, а тоді Еді сказала:

— Ліб, ти аж занадто любиш Одін. — Лінощі Одін були давнім-­предавнім предметом жартів серед сестер Ліббі; вона просиджувала в домі, начебто хворіла, а Ліббі носила їй прохолодні напої й сама мила посуд.

— Але Одін прожила зі мною вже п’ятдесят років, — стала в захисну позицію Ліббі. — Вона мені як рідна. Боже правий, та вона зі мною була ще в Напасті, і здоров’я в неї не надто добре.

— Ліббі, вона тобою користується, — заявила Тет.

— Дорога моя, — мовила Ліббі, яка вже трохи порожевіла на обличчі, — я тобі так скажу: коли я того разу їздила на природу і злягла з пневмонією, Одін мене винесла з будинку. Винесла! На спині! Від самої Напасті аж до Чиппоукзу!

Еді стиха сказала на це:

— Ну, тепер же з неї користі небагато.

Ліббі тихенько обернулася й довго дивилася на Гаррієт, а погляд мокрих очей у неї був твердий і милосердний.

— Жахливо бути дитиною, — відверто мовила вона, — і пов­ністю підкорятися іншим людям.

— Просто почекай, поки виростеш, — заохотила Тетті, обвиваючи рукою плече Гаррієт. — Матимеш свій будинок, і Іда Ру зможе жити з тобою. Як тобі таке?

— Маячня, — відрізала Еді. — Вона швидко про це забуде. Служниці приходять і йдуть…

— Я її ніколи не забуду! — заверещала Гаррієт, нагнавши ляку на всіх присутніх.

Перш ніж хтось щось сказав, вона скинула руку Тетті з плеча, обернулася й побігла геть. Еді покірно підняла брови, мовляв: «з оцим мені довелося мати справу весь ранок».

— Боже ж мій! — зрештою вигукнула Тет, проводячи долонею по чолу.

— Правду кажучи, — мовила Еді, — я думаю, що Шарлотта чинить необдумано, але мені вже обридло щось доводити.

— Едіт, ти завжди все для Шарлотти робила.

— Так, робила. Тому вона й не знає, як хоч щось робити для себе. Думаю, їй уже давно пора почати брати на себе більшу відповідальність.

— А що дівчата? — спитала Ліббі. — Думаєте, з ними все буде добре?

— Ліббі, на тобі була вся Напасть, і тато, і всі ми, коли ти була зовсім трохи старша за неї, — сказала Еді, киваючи в напрямку, у якому зникла Гаррієт.

— Твоя правда. Але ці діти не такі, якими були ми, Едіт. Вони чутливіші.

— Якби ми були чутливішими, то б ролі не відіграло. У нас не було вибору.

— Що коїться з тією дитиною? — обурилася, ступаючи на веранду, Аделаїда — припудрена й напомаджена, зі свіжонакрученим волоссям. — Побачила, як вона неслася по вулиці, наче блискавка, брудна, як те порося. І навіть не заговорила до мене.

— Ходімо всередину, — запросила Еді; бо ранок уже спе­котнішав. — У мене кавник готовий. Для тих, кому можна каву, звісно.

— Мамо моя, — озвалася Аделаїда, милуючись рядом трояндово-рожевих лілій, — а вони цвітуть нівроку!

— Ті зефірні лілії? Я їх знадвору перенесла. Викопала посеред зими, пересадила в горщики, і на наступне літо проросла лише одна.

— А зараз які, дивіться! — Аделаїда схилилася до квітів.

— Мама їх називала, — пригадала Ліббі, зазираючи через поруччя веранди, — мама їх називала рожеві дощові лілії.

— Насправді вони зефірними називаються.

— А мама їх рожевими дощовими називала. Ми їх покладали в неї на похороні, і туберозу ще. Коли вона померла, така спека стояла…

— Я йду всередину, — перервала Еді. — У мене зараз тепловий удар буде, тож сидітиму всередині й питиму каву, а ви приходьте, як захочете.