І це й усе. Іда працювала в них удома все життя Гаррієт. Та коли ця дрібка Ідиних пожитків зникне, — пластмасовий стакан, бляшанки з-під тютюну, пляшка сиропу — то не залишиться й сліду, що вона там узагалі була. Від цього усвідомлення Гаррієт непомірно погіршало. Їй уявилася покинута овочева грядка, вся в бур’янах.
«Я про неї подбаю, — веліла вона собі. — Замовлю насіння з останньої сторінки журналу». Вона уявила, як у солом’яному капелюсі й садовому халаті, як той коричневий в Еді, щосили натискає на заступ лопати. Еді вирощує квіти: не можуть же овочі суттєво відрізнятися? Еді б розповіла їй, як цим займатися, вона, мабуть, і втішиться, що Гаррієт зацікавилася чимсь корисним…
У думках зринули червоні рукавички, і від цього її серед спеки накрило неочікуваною потужною хвилею страху, збентеження й порожнечі. Єдиний її подарунок від Іди, і той загубила… Ні, запевнила вона себе, ти знайдеш рукавички,
Про що? Про те, як одного дня вона стане відомою, нагородженою преміями ботанікинею. Вона уявила, як сама, наче Джордж Вашингтон Карвер113, у білому лабораторному халаті походжає серед рядів квітів. Вона буде блискучою науковицею, проте й скромною, не братиме грошей за свої численні геніальні відкриття.
Удень з естакади все бачилося по-іншому. Пасовиська були не зелені, а зсохлі й брунатні, з курними червоними ділянками в місцях, де худоба витоптала все впень. Уздовж огорож із колючим дротом буяли пишні зарості жимолості, переплетеної з отруйним плющем. Далі бездоріжня смуга, де не було нічого, нічого окрім якогось кістяка хліва — сірі дошки, іржава бляха, — що стирчав, наче винесені на берег залишки кораблетрощі.
Затінок від складених вежею мішків цементу був напрочуд глибокий і прохолодний — і сам цемент обдавав спину свіжістю. «Усе своє життя, — думала вона, — я пам’ятатиму цей день, як я почуваюся». За пагорбом, за межами видимості монотонно гула якась фермерська техніка. Над ним, наче чорні паперові змії, ширяли три канюки. День, коли вона втратила Іду, назавжди запам’ятається цими чорними крилами, розпростертими в безхмарному небі над безтінним пасовиськом серед сухого, як скло, повітря.
Гелі сидів навпроти в білій пилюці зі схрещеними ногами, спираючись спиною на підпірну стінку, й читав комікс, де на обкладинці по цвинтарю навкарачки повз в’язень у смугастому костюмі. Хлопчик мало не засинав, хоча якийсь час (десь годину) мужньо стежив навколішки, сичачи
З певними зусиллями Гаррієт повернулася думками до овочевої грядки. Це буде найгарніший палісадник на світі, з фруктовими деревами, декоративним живоплотом і розсадженими візерунками з капусти: зрештою, він займе все подвір’я, і подвір’я місіс Фонтейн також. Проїжджі зупинятимуться й проситимуть їх по ньому поводити. Меморіальні сади Іди Ру Браунлі… ні, не меморіальні, похапцем подумала вона, бо звучало так, ніби Іда померла.
Вкрай несподівано один із канюків упав; двоє інших кинулися за ним, ніби за посмиком однієї нитки повітряного змія, униз, щоб поглинути хай яку там пошматовану мишу-полівку чи розчавленого трактором бабака. Здалеку наближалася машина, яку неможливо було роздивитись у тремкому повітрі. Гаррієт обома долонями прикрилася від сонця. За мить вона гукнула:
— Гелі!
Комікс із лопотом полетів.
— Упевнена? — запитав він, підводячись, щоб глянути.
Вона вже двічі тривожила його помилково.
— Це він, — сказала вона, впала навкарачки й відповзла по білій пилюці до протилежної стінки, де на чотирьох мішках цементу стояла коробка.
Гелі примружився на дорогу. Вдалині, у брижах із бензинових вихлопів і пилу, мерехтіло авто. Схоже, воно наближалося недостатньо швидко, як на «транс ам», але тільки-но він зібрався про це сказати, як на машину впав промінь сонця й відбився від капота, міцної металевої бронзи. Крізь тремкий міраж спеки пробилася агресивна решітка: блискуча, акуломорда, безперечна.
Він пригнувся за стінкою (Ретліффи носять із собою зброю; він про це чомусь не згадував до цієї миті) і поповз їй на допомогу. Разом вони перекинули коробку на бік, так щоб сітка дивилася на дорогу. Ще на першій фальшивій тривозі їх було спаралізувало, коли справа дійшла до того, щоб наосліп потягнутися по сітчастій передній стороні й потягнути шпінгалет, і обоє завовтузилися від непорозуміння, коли внизу пронеслася машина; зараз же застібка вже була послаблена, а навпроти неї приготована паличка від фруктового льоду, щоб можна було зсунути шпінгалет, не торкаючись його.
Гелі озирнувся. «Транс ам» прямував до них — тривожно повільно. «Він нас побачив, точно побачив». Але авто не спинилося. Він нервово підняв погляд на коробку, що стояла їм вище голови.
Гаррієт, задихаючись ніби від астми, озирнулася через плече.
— Гаразд… — мовила вона, — на рахунок три, один, два…
