Маленький друг полностью

— А неважко буде мені чайничок води закип’ятити? — запитала Аделаїда. — Мені не можна кави, я від неї…

— Шалієш? — звела на неї брови Еді. — Ну, Аделаїдо, якою-якою, а шаленою ти нам точно не потрібна.

Хоч Гелі об’їхав велосипедом весь район, Гаррієт ніде не вдалося знайти. Дивна атмосфера в неї вдома (дивна навіть за її мірками) навівала тривогу. До дверей ніхто не підійшов. Гелі просто зайшов усередину й побачив, що Еллісон плаче за кухонним столом, а Іда метушиться навколо й миє підлогу так, наче не бачить і не чує цього. Жодна з них не сказала ані слова. Від цієї картини в нього повиступали сироти.

Він спробував податись у бібліотеку. Щойно прочинив скляні двері, його вдарило протягом штучно охолодженого повітря — у бібліотеці завжди було свіжо, що взимку, що влітку. Місіс Фосет крутнулася в себе в кріслі за робочим столом і помахала йому, забряжчавши браслетами.

Гелі помахав у відповідь, і — перш ніж вона його схопила за шкірку й спробувала зареєструвати на літню програму читання — якомога швидше, наскільки дозволяла ввічливість, вирушив у довідкову кімнату. Гаррієт сиділа під портретом Томаса Джефферсона, спершись ліктями на стіл. Перед нею лежала найбільша книжка, яку він бачив у житті.

— Привіт, — мовив він, всідаючись на крісло біля неї. Він був такий збуджений, що ледве міг розмовляти тихо. — Вгадай що. Машина Денні Ретліффа зараз стоїть перед будівлею суду.

Погляд його впав на ту величезну книжку, — яка, як він тепер побачив, виявилася книжкою зшитих газет, — і Гелі злякався, побачивши на пожовтілій шпальті кошмарну зернисту фотографію матері Гаррієт перед їхнім домом із розтуленим ротом і розпатланим волоссям. «ТРАГЕДІЯ В ДЕНЬ МАТЕРІ» — було написано в заголовку. На передньому плані розмита постать чоловіка заносила носилки в, начебто, машину швидкої допомоги, проте точно сказати було важко.

— Чуєш, — сказав він — на повний голос, вдоволений собою, — це ж твій будинок.

Гаррієт згорнула книжку; вона вказала на табличку з написом «Не розмовляти».

— Ходім, — шепнув Гелі й показав їй, щоб пішла слідом. — Без зайвих слів Гаррієт відштовхнулася в кріслі й рушила за ним.

Гелі з Гаррієт вийшли на тротуар, у жар і сліпуче проміння.

— Слухай, то машина Денні Ретліффа, я точно знаю, — сказав Гелі, прикриваючи очі долонею. — Такий «транс ам» у місті лише один. Якби він стояв не прямо перед судом, я б знаєш, що зробив? Я б йому під шину шмат скла підставив.

Гаррієт подумала про Іду Ру й Еллісон: обидві зараз удома, за затягнутими шторами дивляться свою дурну мильну оперу з привидами й вампірами.

— Ходімо візьмемо ту змію й підкинемо йому в машину, — випалила вона.

— Та яке, — відповів Гелі, зненацька охолонувши. — Ми ж не привеземо її звідти назад на возику. Усі ж побачать.

— А який сенс було її красти? — гірко сказала Гаррієт. — Якщо не змусимо її його вкусити.

Якийсь час вони стояли на східцях бібліотеки мовчки. Зрештою Гаррієт зітхнула й сказала:

— Я вертаюся всередину.

— Чекай!

Вона обернулася.

— Я от що придумав. — Він не надумав нічого, але відчував потребу сказати бодай щось, щоб зберегти ім’я. — Я придумав… У «транс ама» є Т-верх. Дах, що відкривається, — додав він, побачивши відсутній вираз обличчя Гаррієт. — Ставлю мільйон доларів, що додому він їздить дорогою межі округу. Усі ті селюки живуть в тому напрямку, біля річки.

— Так, він точно живе там, — підтвердила Гаррієт. — Я перевіряла в телефонному довіднику.

— Ну от, чудово. Бо змія вже й так на естакаді.

Гаррієт зневажливо скривилася.

— Ну? — мовив Гелі. — Ти хіба не бачила вчора в новинах про дітей у Мемфісі, що кидаються з естакади камінням на машини?

Гаррієт насупила брови. У неї вдома ніхто новини не дивився.

— Там цілий великий сюжет був. Двоє людей загинуло. Ви­йшов якийсь чоловік з поліції і сказав: якщо бачите, що на вас згори дивляться діти, перелаштовуйтеся на іншу смугу. Та ходім, — заохотив він, з надією підштовхнувши її стопу носком своєї кросівки. — Ти ж і так нічого не робиш. Можна принаймні піти перевірити, як там змія. Я б ще раз на неї подивився. Ти ні? Де твій велосипед?

— Я пішки прийшла.

— Нічого. Застрибуй на кермо. Я тебе повезу, якщо ти повезеш мене назад.

Життя без Іди. Якби Іди не існувало, думала Гаррієт, — вона сиділа, схрестивши ноги, на вибіленій сонцем естакаді, — тоді б я не почувалася зараз так паршиво. Мені лише треба вдавати, що я ніколи її й не знала. Легко.

Бо коли Іда піде, сам дім не зміниться. Сліди її присутності зав­жди були незначні. Була пляшка темного сиропу «Кейро», який вона тримала в коморі й поливала ним коржики; був червоний пластмасовий стакан для пиття, який вона літніми ранками наповнювала льодом і носилася з ним цілий день, попиваючи (батьки не хотіли, щоб Іда пила зі звичайного скляного посуду; Гаррієт було соромно про це навіть думати). Був фартух, який Іда тримала на задній веранді; були бляшанки з-під нюхального тютюну, наповнені помідорними зернятами, і була овочева грядка біля будинку.