— Ні, дякую! — відмовилася вона, поплескавши жінку по спині, після чого попрямувала поміж людей. Від болю в ребрах забивало дух, проте, як на диво, вона була за це вдячна, бо так їй стало легше зосередитися — на гостях, гостьовій книзі, чистих склянках; на гарячих закусках, поповненні таці з крекерами, регулярному дозаправленню імбирним елем чаші з пуншем; і всі ці турботи також відволікали її від смерті Ліббі, яку вона ще поки не осягнула цілком. За останні кілька днів — скаженій гротескній мазанині з лікарів, квітів, ритуальних гримерів, паперів на підпис і людей, що прибували здалеку — вона не пролила ані сльози; віддала всю себе поминкам після похорону (сріблу, яке треба відполірувати, чашкам для пуншу, які треба з дзенькотом знести з горища й помити), частково заради гостей здалеку, серед них деякі не бачилися роками. Звісно ж, хай яка сумна оказія, та всі хочуть мати можливість надолужити час розлуки; і Еді була вдячна за такий стимул рухатися далі, всміхатися й підсипати у вазочки зацукрований мигдаль. Минулого вечора вона зав’язала волосся білою ганчіркою й гасала по будинку із совком, поліролем і щіткою для килима: підбивала подушки, протирала дзеркала, совала меблі, витрушувала килимки й натирала підлогу, коли перевалило далеко за північ. Вона розставила квіти, заново розмістила тарілки в серванті. Тоді пішла на свою бездоганну кухню, напустила повну велику раковину мильної води і — тремтливими від утоми руками — одне за одним вимила тендітні запилені чашки для пуншу, загалом сотню чашок; а коли о третій ночі нарешті доповзла до ліжка, то заснула сном немовляти.
Маленька рожевоноса кішка Ліббі, Цвітінь — найновіше поповнення в господарстві — з жахом ретирувалася в спальню Еді, де скрутилася під ліжком. Зверху на книжковій шафі й серванті вмостилися коти самої Еді, усі п’ятеро — Цятка, Саламбо, Рамзес, Ганнібал і Худуля: усі сиділи на чималій відстані, помахували хвостами й блискали відьмацькими жовтими очима на дійство внизу. Загалом Еді любила гостинні прийоми не більше ніж коти, та сьогодні тішилася такою навалою людей: вони відволікли від власної родини, чия поведінка її не влаштовувала й радше дратувала, ніж розраджувала. Вони всі її втомили — особливо Адді, що всюди тинялася з тим жахливим містером Самнером — красномовцем містером Самнером, кокетуном містером Самнером, якого їхній батько, Суддя, зневажав. І ось вона торкається його рукава й лупає на нього очима, потягуючи пунш, який навіть не допомогла готувати, із чашок, які не допомогла мити; Адді, яка ані дня не прийшла посидіти біля Ліббі в лікарні, бо боялася пропустити свій денний сон. Утомила її й Шарлотта, яка також не приїхала в лікарню, бо надто зайнята була валянням у ліжку, змордована всіма своїми вигаданими нападами меланхолії; її втомила Тетті — яка в лікарню таки приїздила, і не раз, але лише щоб пропонувати небажані сценарії того, як Едіт могла уникнути аварії й краще зреагувати на той незв’язний дзвінок від Еллісон; її втомили діти та їхнє гіпертрофоване голосіння в похоронному залі й на цвинтарі. Тепер дівчатка сиділи на задній веранді й далі скавуліли, точно як за тим здохлим котом. «Нічого глобального, — з гіркотою подумала Еді, — у світі нічого глобального не сталося». Не менш нудотними видавалися крокодилячі сльози кузини Делл, яка роками не навідувала Ліббі.
— Це ніби знову втратити маму, — сказала була Тетті; проте для Еді Ліббі була і за маму, і за сестру. Ба більше: вона була єдиною людиною на світі, зі всіх чоловіків і жінок, мертвих і живих, чия думка для Еді важила бодай грам.
На двох із цих «лірних» кухонних стільців — старих друзів у біді, що збилися попід стінами невеликої кімнати — колись лежала труна їхньої матері, понад шістдесят років тому у тьмавій нижній вітальні Напасті. Виїзний священник — Божої церкви, навіть не баптистської — читав із Біблії: якийсь псалом, щось про золото й онікс, але він вимовляв онікс як «гонікс», і надалі це стало сімейним жартом: «гонікс». Бідна підлітка Ліббі, виснажена й охляла в старій материній чорній сукні для чаювання, підшитій у подолі й у грудях; порцеляново-бліде обличчя (природна безкровність тогочасних білявок, до появи лосьйонів для засмаги й рум’ян), спустошене безсонням і горем до хворобливої сухої крейди. Найбільше Еді пам’ятала, як її пальцям у долоні Ліббі було мокро й гаряче; як вона весь час простояла, втупившись священнику в ноги; хоч він і намагався перехопити її погляд, вона надто соромилася дивитися йому в обличчя, і за понад пів століття досі бачила ті тріщини в шкірі його шнурованих туфель, іржавий рубець сонця на холошах його чорних штанів.
