— Він приніс мені список хворих, сер, яким треба на цьому тижні видати вино. Міледі завжди роздавала добрий портвейн і херес хворим біднякам, і міс Речел бажає продовжувати цей звичай. Настали інші часи! Так, настали інші часи! Я пам'ятаю, як містер Кенді сам приносив цей список моїй господині. А тепер помічник містера Кенді приносить список — мені. Я дочитаю листа, з вашого дозволу, сер, — сказав Беттередж, підсуваючи до себе сповідь Розанни Спірман. — Не весело читати, запевняю вас. І все ж це заважає мені сердитись, коли я думаю про минуле.
Він надів окуляри й похмуро похитав головою.
— Є здоровий глузд, сер, у нашій поведінці, коли мати народжує нас на світ божий. Кожний з нас більше чи менше чинить опір цій появі на світ. І ми, всі до одного, цілком маємо рацію в цьому.
Помічник містера Кенді так вразив мене, що я не міг негайно викинути його зі своєї голови. Я прослухав останні неспростовні філософські вислови Беттереджа й повернувся до питання про напівсивого чоловіка.
— Як його звати? — запитав я.
— Гіршого імені не може бути, — відповів похмуро Беттередж. — Його звуть Езра Дженнінгс.
Назвавши мені ім'я помічника містера Кенді, Беттередж, мабуть, вирішив, що ми втратили досить часу на такий маловажливий предмет. Він знову повернувся до уважного читання листа Розанни Спірман.
А я сидів біля вікна, чекаючи, поки він закінчить. Потроху враження, яке справив на мене Езра Дженнінгс (хоч у тому стані, в якому був я, здавалося зовсім незрозумілим, щоб якась жива істота могла справити на мене будь-яке враження!), стерлося з моєї пам'яті. Думки мої повернулись у старе русло. Я ще раз примусив себе глянути прямо в лице своєму неймовірному становищу. Я ще раз продумав той план, який склав нарешті для майбутніх своїх дій.
Повернутися в Лондон того ж дня, викласти все перед містером Бреффом і, нарешті, найголовніше — добитися (будь-яким способом і ціною будь-яких жертв) особистого побачення з Речел, — ось який був мій план дій, наскільки я був здатний скласти його в той час. До відходу поїзда лишалося ще більше години. Мало було надії на те, що Беттередж зможе знайти в непрочитаній ще частині листа Розанни Спірман щось таке, що корисно було б знати до того, як я залишу будинок, у якому пропав алмаз. Цього я й чекав тепер.
Лист закінчувався такими словами:
«Вам тепер не треба сердитися, містере Френклін, навіть якщо я трохи торжествувала, знаючи, що держу в своїх руках усе ваше майбутнє. Тривога й побоювання знову повернулись до мене. Знаючи думку детектива Каффа про пропажу алмаза, можна було передбачити, що він огляне нашу білизну й одяг. А в моїй кімнаті, та й у всьому будинку не було місця, яке, на мою думку, правило б за надійне сховище від обшуку. Як заховати вашу нічну сорочку, щоб навіть сищик не зміг її знайти, і як зробити це, не втрачаючи жодної хвилини такого дорогоцінного часу? Нелегко було відповісти на подібні запитання. Моя нерішучість закінчилась тим, що я придумала спосіб, котрий, можливо, примусить вас посміятися. Я роздяглась і одягла вашу нічну сорочку на себе. Ви одягали її, — і на хвилину я відчула задоволення, надягши її після вас.
Наступна новина, яка стала відома нам у кімнаті для слуг, показала, що я не запізнилась ні на хвилину з вашою нічною сорочкою. Сищик Кафф зажадав побачити книжку, де записували білизну.
Я знайшла її й віддала йому у вітальні міледі. Колись нам із сищиком доводилось не раз зустрічатись. Я була впевнена, що він упізнає мене, — і не була впевнена в тому, що він зробить, коли побачить, що я служу в домі, де пропала коштовна річ. Я відчула, що в подібному випадку для мене буде полегшенням відразу ж закінчити наше побачення з ним і відразу ж знати найгірше.
Коли я вручила йому книгу, він подивився на мене, ніби я була зовсім незнайома йому, і особливо ввічливо подякував за те, що я принесла книгу. Я подумала, що все це — нехороші прикмети. Невідомо, що він міг сказати про мене за спиною, невідомо, як скоро я могла опинитись у в'язниці, будучи запідозреною і обшуканою. Саме був час вашого повернення з залізниці, куди ви їздили проводжати містера Годфрі Еблуайта, і я пішла на вашу улюблену доріжку в заростях чагарника дочекатись нової можливості поговорити з вами — останньої можливості, що, як я думала, ще може трапитись мені.
Ви не з'явились; і, що було ще гірше, повз те місце, де я ховалась, пройшли містер Беттередж та сищик Кафф, і сищик побачив мене.
Після цього мені не залишалось нічого більше, як повернутись на своє місце, до своєї роботи, поки нове лихо не впаде на мою голову. В ту хвилину, як я проходила алеєю, ви поверталися з вокзалу. Ви йшли прямо до чагарників, коли побачили мене, — я впевнена, сер, що ви побачили мене, — а потім повернули в інший бік, ніби від зачумленої, і ввійшли в будинок[4].
