Я чорним ходом пробралась додому. В ці години пральня була порожня, і я залишилась там одна. Я вже казала вам, які думки викликали в мене Тремтливі піски. Ці думки повернулись до мене знову. Я запитувала себе, що буде важче зробити, якщо справи далі так триватимуть, — стерпіти байдужість містера Френкліна Блека чи кинутися в Тремтливі піски й покласти всьому цьому край?
Даремно вимагати від мене пояснення щодо моєї власної поведінки в той час. При всьому бажанні я й сама не можу її зрозуміти.
Чому я не зупинила вас, коли ви відвернулись так жорстоко від мене? Чому я не закричала: «Містере Френклін, я маю щось вам сказати; це стосується вас самих, і ви повинні вислухати й вислухаєте мене!» Ви повністю залежали від мого милосердя — ви, як кажуть, були в моїх руках. Більше того, я мала тоді всі засоби (якби я тільки могла примусити вас довіритись мені) стати корисною вам у майбутньому. Звичайно, я ніколи не думала, щоб ви, джентльмен, украли алмаз тільки заради простого вдоволення забаганки вкрасти його. Ні! Пенелопа чула, як міс Речел, а я чула, як містер Беттередж говорили про ваше марнотратство і ваші борги. Для мене було цілком ясно, що ви взяли алмаз для того, аби продати його або віддати під заставу і, в такий спосіб, дістати грошей, які вам були потрібні. Ну, а я могла б назвати вам одну людину в Лондоні, котра б позичила вам потрібну суму під заставу такої речі і не задавала б вам незручних запитань.
Чому я не заговорила з вами! Чому я з вами не заговорила!
Невже я нічого більше не могла зробити для вас, окрім того, що сховала вашу нічну сорочку, не могла піти на більший ризик, перебороти більші труднощі? Так могло бути з іншою жінкою, але як могло це статися зі мною? В дні, коли я ще була злодійкою, я підпадала в п'ятдесят разів більшому ризику і виходила з таких утруднень на своєму шляху, порівняно з якими ця трудність була просто дитячою грою. Я, так би мовити, пройшла добру школу шахрайства та обдурювань, деякі з них були такого великого масштабу і так майстерно проведені, що вони стали знаменитими, і про них писали в газетах. Чи було ймовірним, щоб така незначна справа, як переховування вашої нічної сорочки, вплинула на мою душу і примусила завмирати моє серце, коли я повинна була поговорити з вами? Марно й безглуздо питати. Цього не могло бути!
Чи варт детально розповідати про своє безглуздя? Істина і так зрозуміла, правда? За вашою спиною я любила вас усім серцем і душею. А коли була перед вами — нічого заперечувати — я боялась вас; боялась, що ви можете розсердитись на мене; боялась вашої відповіді (хоч ви і взяли алмаз), коли б я наважилася сказати вам, що саме я розгадала вас. Я дійшла до того, що насмілилася заговорити з вами в бібліотеці. А ви відвернулись тоді від мене. І втекли, як від зачумленої. Я намагалась будь-якою ціною розгніватись на вас і, таким чином, набратись мужності. Ні! Я не відчувала нічого, крім нещастя й гіркого почуття образи. «Ви некрасива дівчина; у вас перекошене плече; ви тільки служниця; чого ви добиваєтесь, намагаючись поговорити зі мною?» Ви ніколи не казали подібних слів, містере Френклін, і, незважаючи на це, ви все сказали мені! Чи треба пояснювати подібну дурість? Ні. Не лишається нічого більше, як признатися в цьому, і хай буде так.
Я ще раз прошу вас пробачити за ці вправи мого пера. Можна не боятись, цього більше ніколи не станеться. Я наближаюся вже до кінця.
Першою, хто потурбував мене, зайшовши до пральні, була Пенелопа. Вона вже давно знала мою таємницю і робила все можливе, аби напоумити мене, — і робила це вельми ласкаво.
— Ох, — сказала вона, — я знаю, чого ви тут сидите і переживаєте одна-однісінька. Найкраще, що могло б статися для вас, Розанно, це коли б містер Френклін виїхав звідси, я думаю, що він незабаром залишить наш дім.
Думка про те, що ви можете виїхати, ніколи не виникала в мене. Я не могла говорити з Пенелопою. В мене вистачило сили тільки дивитись на неї.
— Я щойно прийшла від міс Речел, — казала далі Пенелопа, — і я досить-таки намучилась через її примхи.
Вона каже, що їй тут нестерпно залишатись, поки в домі перебуває поліція; вона вирішила сьогодні ввечері поговорити з міледі і завтра ж виїхати до тітки Еблуайт. Якщо вона це зробить, містер Френклін відразу ж знайде причини для від'їзду, повірте мені!
При цьому до мене повернулася здатність говорити.
— Ви хочете сказати, що містер Френклін поїде з нею? — запитала я.
— Вельми охоче поїхав би, коли б вона дозволила йому; але вона не дозволить. Йому також далася взнаки її вдача; він теж у неї в немилості, хоч зробив усе, що міг, аби допомогти їй, бідолаха! Ні, ні! Якщо вони не помиряться до завтра, ви побачите, що міс Речел поїде в один бік, а містер Френклін — в інший. Куди він помандрує, не можу сказати. Але він ніколи не залишиться тут, Розанно, після від'їзду Речел.
Мені вдалося приховати відчай, який охопив мене при думці про ваш від'їзд. Правду кажучи, я побачила невеличкий проблиск надії для себе в тому, що між вами і міс Речел виникла серйозна незгода.
