— Мені зовсім непотрібно записувати, містере Блек, — сказав він досить холодно. — Я ще не такий старий і на свою пам'ять, дякувати богові, можу покластися.
Нічого й говорити, мені довелось удати, ніби я не зрозумів, що він образився на мене.
— Те саме хотів би я сказати про свою пам'ять, — відповів я. — Коли стараюсь думати про справи, котрі були рік тому, я знаходжу свої спогади далеко не такими, як мені б хотілося. Взяти, приміром, обід у леді Веріндер...
Містер Кенді знову пожвавішав, як тільки ці слова злетіли з моїх вуст.
— А! Обід, обід у леді Веріндер! — вигукнув він ще запальніше. — Я маю дещо розповісти вам про цей обід.
Очі його знову дивились на мене допитливо і так жалібно, так неуважно і так сумно, що було жаль старого. Він, очевидно, болісно й даремно намагався щось пригадати.
— Обід був вельми приємний, — раптом заговорив він з таким виглядом, ніби саме це й хотів сказати. — Вельми приємний обід, містере Блек, чи не так?
Він кивнув головою, посміхнувся і наче повірив, бідолаха, що йому пощастило, знайшовши такий вихід, приховати цілковиту втрату пам'яті.
Це було таке сумне видовище, що я відразу ж, — хоч і був дуже заінтересований у тому, щоб він пригадав обстановку обіду, — змінив тему розмови й заговорив про місцеві події.
Тут він почувався досить вільно. Облуда різних пліток і сварок у місті, які стались місяць тому, легко приходили йому на пам'ять. Він теревенив так само плавно, як і колись. Та були хвилини, коли навіть при всій красномовності він раптом вагався, дивився на мене якусь мить допитливо, переборював себе і знову продовжував. Я терпляче зносив цю муку (це, звичайно, справжнісінька мука для космополіта — слухати мовчки, без заперечень новини провінціального містечка), аж поки годинник на каміні не показав мені, що візит мій триває більш як півгодини. Маючи деяке право вважати, що я вже приніс свою жертву, я підвівся, аби розпрощатись. Коли ми тисли один одному руки, містер Кенді сам заговорив знову про обід у день народження.
— Я такий радий, що ми знову зустрілися, — сказав він. — Я справді збирався поговорити з вами, містере Блек, про обід у леді Веріндер — чи не так? Приємний обід — справді, приємний обід, ви погоджуєтеся зі мною?
Повторюючи цю фразу, він, здавалося, відчував необхідність перешкодити мені підозрювати його у втраті пам'яті, як відчув він це у першому випадку. Сумний погляд знову затьмарив його обличчя, і після очевидного наміру провести мене до вихідних дверей він раптом змінив свою думку, подзвонив своєму слузі й лишився у вітальні.
Я повільно спускався східцями, з болем переконавшись, що лікар справді хотів сказати щось надзвичайно важливе для мене, та неспроможний був зробити це. Зусилля пригадати, що він хотів сказати мені, було, цілком очевидно, єдине зусилля, на яке здатна була його розслаблена пам'ять.
Коли я спустився зі східців і повернув у коридор, десь на нижньому поверсі будинку тихо відчинилися двері, й лагідний голос поза моєю спиною промовив:
— Боюся, сер, що ви побачили сумну зміну в містерові Кенді.
Я повернувся й опинився віч-на-віч з Езрою Дженнінгсом.
Гарненька служниця лікаря стояла, чекаючи на мене, притримуючи двері рукою. Ранкове проміння, яскраво розлившись у передпокої, впало на обличчя помічника містера Кенді, коли я повернувся і глянув на нього.
Неможливо було заперечувати думку Беттереджа, що зовнішність Езри Дженнінгса — з загальноприйнятої точки зору — говорила проти нього. Його циганський вигляд, його запалі очі з опуклими вилицями, замріяні очі й надзвичайно різнобарвне волосся, дивна суперечність між його обличчям і поставою, які робили його і старим, і молодим водночас, — усе це було більш або менш розраховано на те, аби створити несприятливе уявлення про нього у незнайомої людини. І проте, почуваючи все це, як я почував, не можна було не визнати, що Езра Дженнінгс якимись недоступними шляхами збуджував у мене симпатію, якій я не міг протистояти.
У той час, як мій життєвий досвід радив мені відповісти про сумну зміну в містері Кенді, а потім іти далі своєю дорогою, —інтерес до Езри Дженнінгса ніби прикував мене до місця і дав йому можливість, якої він, мабуть, сам шукав, поговорити зі мною наодинці про свого хазяїна.
— Чи не по дорозі нам, містере Дженнінгс? — спитав я, помітивши у нього в руках капелюх. — Я саме йду провідати свою тітку, місіс Еблуайт.
Езра Дженнінгс відповів, що йде в той же бік, до хворого.
Ми вийшли разом. Я помітив, що гарненька молода служниця, яка так посміхалась і була люб'язною, коли я побажав їй усього найкращого, виходячи з цього дому, — слухала вказівку Езри Дженнінгса про те, коли треба чекати його повернення, із стиснутими губами; її очі дивились куди завгодно, тільки не йому в обличчя. Бідолаху, очевидно, не любили в цьому домі. Вийшовши, я згадав слова Беттереджа, що його скрізь не люблять. «Що за життя!» — подумав я сам собі, як тільки ми спустилися з лікаревого ґанку.
