Я старанно обміркувала свої плани на майбутнє й вирішила випровадити Речел у Лондон почасти для того, щоб заспокоїти її зміною обстановки, почасти для того, щоб порадитися з кращими лікарями, що ж робити. Чи не могли б ви зустрітися з нами в Лондоні? Дорогий Френклін, ви повинні зі свого боку виявити терпіння і так само, як і я, чекати більш слушного часу. Цінна допомога, яку ви подали слідству в розшуках зниклого алмаза, все ще здається непростимою образою для Речел в її нинішньому пригніченому стані. Діючи в цій справі наосліп, ви посилили її тривогу, бо своїми свідченнями, самі того не бажаючи, помагали розкриттю її таємниці. Я не можу пробачити упертість, з якою вона звинувачує вас за наслідки, яких ні ви, ні я не могли уявити або передбачити. Речел напоумити не можна — її можна тільки пожаліти. Я з болем повинна сказати, що вам і Речел на деякий час краще розійтися. Єдина порада, яку я можу запропонувати вам, це — дати їй час схаменутись».
Я повернув лист, щиро співчуваючи містерові Френкліну, бо знав, як він любить панночку, і бачив, що слова її матері вразили його в саме серце.
— Ви знаєте прислів'я, сер, — ось усе, що я йому сказав, — коли дійде до найгіршого, — почне мінятись на краще. А наші справи не можуть бути в гіршому стані, містере Френклін, ніж вони є зараз.
Містер Френклін склав лист, напевно, не дуже заспокоєний моїм зауваженням.
— Коли я приїхав сюди з Лондона з цим жахливим алмазом, — сказав він, — сім'я леді Веріндер була найщасливішою сім'єю в Англії. А тепер погляньте на цю сім'ю! Вона розкидана, роз'єднана, саме повітря цього будинку отруєне таємницями й підозріннями. Чи пам'ятаєте ви той ранок на Тремтливих пісках, коли ми розмовляли про мого дядька Гернкасла і його подарунок до дня народження? Місячний камінь став знаряддям помсти полковника, Беттередж, — такої помсти, яку не міг уявити й сам полковник!
З цими словами він потис мені руку й пішов до кабріолета.
Я провів його по сходах. Дуже прикро було бачити, як він, пригнічений горем, залишає стару домівку, в якій провів найкращі роки свого життя. Пенелопа (надзвичайно засмучена тим, що трапилося в домі) прийшла вся в сльозах попрощатися з містером Френкліном. Він поцілував її. Я махнув рукою, ніби кажучи: «Цілуйтеся на здоров'я, сер». Деякі із служниць з-за рогу поїдали його очима. Він був одним з тих мужчин, які подобаються всім жінкам. В останню хвилину я спинив кабріолет і попросив містера Френкліна, щоб він повідомив нас про себе листовно. Він, здавалось, не чув моїх слів, — озирався довкруг, дивлячись то на той предмет, то на інший, немов прощаючись з старою домівкою й садом.
— Скажіть нам, куди ви їдете, сер? — спитав я, тримаючись за кабріолет і намагаючись довідатись про його майбутні плани.
Містер Френклін раптом насунув капелюх на самісінькі брови.
— Куди я їду? — повторив він мої слова. — До чорта в зуби!
Поні здригнувся при цих словах, наче відчувши християнську огиду до них.
— Господь з вами, сер, їдьте, куди вам пощастить! — встиг сказати я йому навздогін.
Приємний, милий джентльмен! Незважаючи на всі його вади й нерозсудливість, він приємний і милий джентльмен! Коли містер Френклін поїхав, у будинку міледі залишилась сумна порожнеча.
Було вельми скучно й сумовито, коли нарешті цей довгий суботній літній вечір наблизився до кінця.
Я підбадьорював себе, міцно тримаючись люльки й «Робінзона Крузо». Жінки, окрім Пенелопи, проводили час у пересудах і перемовах про самогубство Розанни. Вони, як і раніше, дотримувались думки, ніби нещасна дівчина вкрала Місячний камінь і заподіяла собі смерть із страху перед викриттям. Тільки моя донька наполягала, таємно від усіх, на тому, що твердила раніше. Однак її припущення щодо причини самогубства Розанни і, як не дивно, запевнення панночки про свою невинність не могли нас задовольнити. Таємна подорож Розанни у Фрізінголл і її махінації з сорочкою лишилися зовсім незрозумілими. Марно було вказувати на це Пенелопі; заперечення відскакували від неї, мов горох від стінки. Річ у тім, що моя донька успадкувала моє нехтування доводами здорового глузду, і в цьому значно перевершила свого батька.
Наступного дня, в неділю, повернулась від Еблуайтів карета. Кучер привіз мені записку від міледі й письмове розпорядження покоївці міледі і Пенелопі.
Міледі повідомляла, що вирішила в понеділок відправити міс Речел у свій лондонський будинок. У розпорядженні покоївкам зазначалось, який одяг треба взяти і о котрій годині зустріти місіс Веріндер і міс Речел у Лондоні. Туди ж мали прибути й інші слуги. Оскільки міс Речел після всього, що трапилось, не хотіла повертатись додому, міледі вирішила їхати в Лондон прямо з Фрізінголла. А я повинен зостатися в садибі до дальших розпоряджень і наглядати за господарством. Слугам, що залишались зі мною, наказано було видавати замість харчів грошове утримання.
