Він котиться вперед, тримаючи перед собою фотографію Френкі. Її нижній край лежить просто на тумблері. Тієї ж миті, як якийсь держиморда зі служби безпеки нахилиться зазирнути в кишені по боках його крісла, Брейді натисне рукою на портрет, жовтий вогник обернеться зеленим і електричний струм вальне до азидо-свинцевих детонаторів, занурених у саморобну вибухівку.
Перед ним залишилося тільки дюжина крісел-візків. Холодне повітря обдуває його гарячу шкіру. Він думає про Міській Центр, і як тоді важка машина тієї сучки Трелоні, підстрибувала й хиталася, коли він переїжджав нею людей, в яких перед тим врізався і позбивав з ніг. Немов у неї був оргазм. Він пам’ятає гумовий присмак повітря всередині тієї маски, і як він кричав від насолоди й відчуття тріумфу. Кричав, аж поки не захрип так, що взагалі ледве міг балакати, і змушений був брехати своїй матері й Тоунзу Фробішеру в «ДЕ», що в нього важкий ларингіт.
Ось уже тільки десять крісел-візків між ним і пропускним пунктом. Один з охоронців — мабуть, тут головний бугор, бо він найстарший з них віком і єдиний у капелюсі — забирає рюкзак у якоїсь молодої дівчини, такої ж лисої, як і Брейді. Він щось їй пояснює і вручає квитанцію про зберігання.
«Вони мене викриють, — холодно думає Брейді. — Викриють точно, а отже, готуйся померти».
Він
Вісім візків між ним і пропускним пунктом. Сім. Шість. Це як відлік на його комп’ютерах.
Потім знадвору починає звучати пісня, спершу приглушено.
Коли там підхоплюють приспів, звук розростається до розмірів кафедрального хору: дівчата співають на всю силу своїх легень.
«Я ХОЧУ КОХАТИ ТЕБЕ ПО-СВОЄМУ… МИ ПОМЧИМО ВЗДОВЖ БЕРЕГА АВТОСТРАДОЮ…»
У цю мить центральні двері розчахуються навстіж. Дехто з дівчаток видають радісні вигуки; більшість продовжують співати, іще гучніше, аніж до того.
«НАСТАНЕ НОВИЙ ДЕНЬ… Я ВКРИЮ ТЕБЕ ПОЦІЛУНКАМИ НА ПІВДОРОЗІ ДО КАРНАВАЛУ!»
Лялечки в топіках із зображеннями «Довколишніх» і з першим у житті макіяжем на лицях ринуть усередину, їхні родичі (в основному матері), намагаються не відставати, залишаючись у контакті зі своїми чадами. Оксамитовий канат між головним коридором і тією його зоною, що призначена для інвалідів, моментально збитий, він опиняється затоптаним під ногами. Опецькувата дванадцяти-чи тринадцятирічка з гузном розміром, як штат Айова, налітає на крісло-візок перед Брейді й дівчина в ньому — зі щасливо приємним обличчям і ногами-патичками — ледь не перекидається.
— Агов, обережніше! — гукає мати дівчини на візку, але жирна сучка в подвійної ширини джинсах вже зникає, розмахуючи прапорцем «Довколишніх» в одній руці та своїм квитком в іншій. Хтось б’ється об крісло Брейді, фотопортрет смикається в нього на колінах, і одну крижану секунду він думає, що всі вони зараз злетять у повітря в білому спалаху й урагані підшипникових кульок. Коли цього не трапляється, він піднімає фотографію достатньо, щоб зазирнути їй під спід, і бачить, що вогник готовності все ще горить жовтим.
«Недоліт», — думає Брейді й вишкіряється.
У коридорі радісний безлад і всі, окрім одного, охоронці, які до того перевіряли інвалідів, беруться робити, що тільки можливо, з новою навалою розбурханих, виспівуючих підлітків і передпідлітків. Єдино, хто залишився зі служби безпеки на інвалідному боці коридору — це молода жінка, і вона помахом руки проганяє повз себе фанатів у візках, ледь окинувши їх оком. Наблизившись до неї, Брейді помічає їхнього начальника, того Бугра в Капелюсі, який стоїть у дальньому кінці коридору, майже прямо навпроти нього. При його зрості шість і три[341], чи близько того, його важко не помітити, бо він баштою височіє понад дівчатками, і очі його ні на мить не припиняють рухатися. В одній руці він тримає аркуш паперу, на який він раз у раз поглядає.
— Покажіть мені ваші квитки й рушайте далі, — каже жінка-сек’юриті гарній дівчині у візку та її матері. — Двері праворуч.
Брейді бачить дещо цікаве. Високий начальник охоронців у капелюсі хапає хлопця років двадцяти, який на вигляд тут сам-один, і висмикує його з юрмища.
— Наступний, — гукає йому жінка-сек’юриті. — Не затримуйте чергу!
Брейді котиться вперед, готовий поштовхом посунути фото Френкі по тумблеру Речі Два, якщо він тільки-но помітить бодай побіжний інтерес до вмісту кишень його візка. Коридор від стіни до стіни вже заповнений брикливими, співаючими дівчатками, і його можливий рахунок тепер набагато більший за тридцять душ. Якщо доведеться в цьому коридорі, то вже буде добре.
Жінка-сек’юриті показує на фотопортрет:
— Хто це, любий?
— Мій малий хлопчик, — каже Брейді з калічною усмішкою. — Він загинув у автокатастрофі минулого року. У тій, що залишила мене… — Він показує на своє крісло. — Він любив «Довколишніх», але так і не встиг почути їх новий альбом. А тепер зможе.
Вона поспішає, але не шкодує часу на співчуття; очі її пом’якшуються.
— Мені дуже жаль через вашу втрату.
